Приєднувальні конструкції: проблема їх розрізнення та доцільність вивчення у загальноосвітній школі

Abstract

Активний мовний та інтелектуальний розвиток учнів старших класів, їхнього творчого мислення, мовного чуття і смаку, усвідомленої мовної поведінки та умінь, мовленнєвого самовдосконалення неможливі без опанування усім багатством виражальних можливостей сучасної літературної мови, включаючи синтаксичні засоби, які виходять за рамки речення. Проте у методиці навчання мови ще недостатньо представлені способи, прийоми та методи формування образного й емоційного писемного мовлення школярів, розвитку їхнього красномовства, навичок редагування текстів, що зумовлює потребу в удосконаленні системи вивчення текстоутворювальних категорій та закономірностей побудови тексту, яка б включала методику вивчення одиниць експресивного синтаксису взагалі та приєднувальної конструкції (ПК) зокрема. У роботі представлена характеристика структурних і семантичних особливостей ПК, з метою розробки оптимальної методології навчання цієї текстової одиниці експресивного синтаксису на уроках української мови. Облігаторними параметрами ПК є фіксована двокомпонентна побудова (перша – базове висловлення (БВ), друга – підпорядкована їй приєднана частина (ПЧ), прикріплена приєднувальним сполучним засобом (ПСЗ). Факультативними параметрами є: кількість ПЧ у межах ПК, контактна / дистантна позиція ПЧ, своєрідність ПСЗ (повторюваність або її відсутність), наявність необов’язкових елементів у складі ПК. Нами виділено такі групи смислових відношень між БЧ і ПЧ: додаткової інформації й уточнення, гіпотези та висновку, причини та наслідку, протиставлення та перелічення. Проаналізовано шкільні програми з української мови (і профільний рівень, і рівень стандарту стандарту) на предмет обсягу матеріалу з текстової проблематики, який пропонується до засвоєння учням 10 – 11 класів і обґрунтовано доцільність вивчення ПК на уроках української мови.