Випуск 18 (2019)

Постійне посилання зібрання

https://dspace.bdpu.org.ua/handle/123456789/1425

Переглянути

Зараз показуємо 1 - 20 з 20

Certain Peculiarities of the Juridical Translation
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Khalabuzar, Oxana
The social and political role of translation/interpretation has probably been most strongly felt in the 20th -21stcenturies when it provided the dissemination of political (doctrinal) ideas, of social, juridical and political knowledge in various fields of sciences.Within new conditions which take place in modern society we have to consider transformational processes in juridical systems. Interaction of different countries states new demands which are resulted in necessity of professional training of future specialists-translators. The main aim of legal communication is to state the conditions binding two parties in an undertaking. The most general function of the style of juridical documents predetermines certain peculiarities of the style. The most noticeable of all syntactical features are the compositional patterns of the variants of juridical documentation. The over-all code of the juridical translation falls into a system of subcodes, each characterized by its own terminological nomenclature, its own compositional form, its own variety of syntactical arrangements. But the integrating features of all these sub-codes emanating from the general aim of agreement between parties, remain the following: 1. conventionality of expression; 2. absence of any emotiveness; 3. the encoded character of language; symbols and 4. a general syntactical mode of combining several pronouncements into one sentence. The most striking feature is a special system of juridical cliches, terms and set of legal expressions. The translator is allowed to resort to a description or interpretation, only in case “direct translation” is impossible. Similarity in structure is preserved in respect to the smallest segments of the original document (speech of the process’s participant).
The synonymic paradigm of the concept tolerance (on the material of English, German, Russian, Ukrainian languages)
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Yudko, Ludmyla
The present article is dedicated to the problem of verbalization of the concept TOLERANCE in the linguocultures of Great Britain, Germany, Russia and Ukraine. The use of the methodology of concept analysis at the overlapping of linguocultural and linguo-cognitive approaches offered by L. Kompantseva is put forward. The methodology based on the following parameters: semantic analysis of the keyword which nominates the concept; lexical-semantic analysis of systematic links; etymological analysis of the key words; semantic analysis of direct and indirect nominations; interpretive semantic analysis of hyperlinks; interpretive semantic analysis of the contexts; interpretive analysis of associations related to the investigated concept; analysis of the key ideas which determine the investigated concept. Based on associative dictionaries, dictionaries of synonyms and the associative experiment, the synonymic paradigm of the concept has been investigated. The article substantiates the use of the term “thematic group”; common and distinctive thematic groups of synonyms of the concept TOLERANCE verbalizer in the English, German, Russian and Ukrainian linguocultures have been defined, and its component analysis has been held. The associative analysis made it possible to define common and specific thematic groups in the studied linguocultures. The following thematic groups are recognized as specific: “satisfaction”, “reward”, “endurance”, “fortitude”, “impartiality” – English linguoculture; “tranquility”, “right of free movement and residence”, “nobleness”, “generous nature”, “advertence”, “generosity”, “freedom of actions” – German linguoculture; “gentleness”, “pride”, “freethinking” – Russian linguoculture; “humanity”, “mutual respect”, “mutual understanding”, “mannerliness” – Ukrainian linguoculture. The results of the study demonstrated a disproportion of actualization of the concept TOLERANCE, due to extralinguistic factors, historical, socio-political, philosophical features of formation of national views of the world.
Варіантні форми іменників жіночого роду в заперечних конструкціях сучасної української мови
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Юносова, Валентина
У статті досліджено проблему взаємодії варіантних форм родового та знахідного відмінків у заперечних конструкціях, що є актуальною для сучасного українського мовознавства. Труднощі розмежування обох варіантних відмінкових форм стосуються насамперед іменників жіночого роду, тому метою роботи було виявити та проаналізувати вживання вказаних форм у заперечних конструкціях української мови початку ХХІ ст. у публіцистичному дискурсі. Матеріалом для дослідження слугували заперечні конструкції (1200 одиниць), зафіксовані в сучасних періодичних виданнях України. У статті проаналізовано формальні та лексико-семантичні особливості додатка, вживаного при перехідному дієслові із заперечною часткою не, а також схарактеризовано типи синтаксичних конструкцій із запереченням та виявлено тенденції у вживанні варіантних відмінкових форм іменників жіночого роду. У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. в усіх функціональних стилях української літературної мови засвідчено домінування в заперечних конструкціях іменників у родовому відмінку. Уживання форм знахідного відмінка деякі лінгвісти вважають порушенням граматичних норм української мови. Проте суцільна вибірка заперечних конструкцій із текстів публіцистики початку ХХІ ст. засвідчила переважання форм знахідного відмінка іменників жіночого роду. На вибір однієї з варіантних форм, як свідчить статистичний аналіз зібраного матеріалу, крім позиції іменника відносно перехідного дієслова з часткою не, впливають також інші чинники, зокрема лексико-граматичні та граматичні значення іменників, а також вид дієслова. Характерно, що форм знахідного відмінка в заперечних конструкціях переважно набувають назви істот, іменники з конкретним значенням, а також іменники І відміни (для уникнення омонімії форм родового відмінка однини і знахідного множини). Значну перевагу має знахідний відмінок у конструкціях, де відмінкова форма іменника підпорядкована інфінітиву, відокремленому від заперечної частки словами, що входять до складу присудка. У родовому відмінку здебільшого вживаються іменники ІІІ відміни, а також абстрактні назви.
Визначення роду іменників в українській мові
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Шипович, Мирослава
У статті розглянуто проблеми та труднощі, які виникають при визначенні роду іменників на етапі поглиблення, узагальнення та систематизації знань з української мови. Іменник є однією з найбільш досліджених частин мови. Проте незважаючи на тривалу історію дослідження іменників ще й досі постає питання, на які мовознавча наука ще не дала повністю остаточної відповіді. До них, зокрема, належить і проблематика такого поняття як рід іменників, оскільки й нині це викликає неабиякі труднощі при правильному їх визначенні. В статті обґрунтовано особливості утворення та визначення чоловічого, жіночого, середнього та спільного родів. Граматичний рід іменників є досить абстрактною граматичною категорією, оскільки зв’язок його зі значенням іменника, особливо в назвах неістот, простежується слабко або не простежується взагалі. Граматичний рід в іменниках – назвах істот та неістот виявляється по-різному: у назвах неістот граматичний рід є категорією суто граматичною, формальною, у назвах істот він пов’язаний із поняттям статі і є категорією лексико-граматич¬ною. Граматичний рід у цих двох групах іменників виражається різними засобами. За цієї умови категорійна функція чоловічого і жіночого роду спрямована на відображення реальних, пов'язаних із позамовною дійсністю, розрізнень істот, що супроводжується певними формальними показниками – флексіями і словотворчими суфіксами та синтаксичними засобами. Також розглянуто як визначається рід імен та прізвищ іменника, які визначається за статтю їх носія. Великі труднощі виникають при визначення роду в іменниках іншомовного походження. Тому, саме на визначення їх роду, у статті звернено особливу увагу. Приділена увага специфіці визначення роду в іменниках – назвах професій, посад, звань. Розглянуто та проаналізовано творення іменників зі значенням речовини та збірних, а саме розглянуто ті труднощі, які виникають при ознайомленні зі збірними іменниками, що означають сукупність однорідних осіб, предметів як єдине ціле та детально проаналізовано іменники з речовинним значенням. Таким чином, в українській мові правильне визначення роду іменників зазвичай вдається важко багатьом. Саме в цій статті й були розглянуті ті правила вживання цієї граматичної категорії, які необхідно знати, щоб мати змогу зорієнтуватися у правильному їх визначенні.
Вставні та вставлені конструкцій у сучасній українській мові: статус, функції
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Новікова, Ольга
Проблеми синтаксису постійно перебуває в центрі уваги мовознавців, оскільки структура речення в сучасній українській мові є доволі гнучким явищем, яке чутливо реагує на цільові установи комунікації. Це призводить до того, що на кожному етапі наукового пізнання постають нові питання. До таких актуальних проблем належить і питання категорії вставності, оскільки на сьогодні дослідження, пов’язані зі вставними та вставленими конструкціями, не розв’язують повністю проблему їх становлення та розвитку в сучасному мовознавстві. У статті розглянуто актуальні проблеми, пов’язані зі становленням категорії вставності, проаналізовано історію розвитку вчення про вставні та вставлені компоненти в сучасній лінгвістиці, виявлено спільні та специфічні риси функціонування зазначених конструкцій. Досліджено принципи розмежування вставних і вставлених конструкцій у мовознавстві. Аналіз показує, що на ранніх етапах розвитку синтаксичної науки розмежування вставних і вставлених компонентів не розглядалося, оскільки вони не мали чітких меж. Пізніше увагу науковців було зосереджено на сутності вставності; функціонуванні вставних одиниць; їхньому аналізі та семантиці; співвідношенні їх із частиною речення. Відокремлення вставлених конструкцій відбулося наприкінці 50-х – на початку 60-х років ХХ століття. З’ясовано, що вставлені конструкції є продуктивним засобом організації наукових і навчальних текстів. Оскільки поняття "вставленості" виходить за межі традиційного синтаксису й становить реалізацію площини вираження, що належить до специфіки не тільки певного стилю, а й конкретного автора, вивчення цієї категорії в лінгвістиці залишатиметься актуальним і в майбутньому. Проаналізовано праці українських лінгвістів щодо вивчення особливого статусу вставлених одиниць; їхнього факультативного характеру; структурної організації речень із зазначеними синтаксичними компонентами; їхньої позиції в реченні; семантики вставлених конструкцій; особливостей інтонування; комунікативного й текстового потенціалу зазначених одиниць; стилістичного потенціалу вставних і вставлених елементів.
Втрачене / невтрачене покоління : Ернест Хемінгуей – шістдесятництво – майдан – гібридна війна
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Рева, Лариса
Стаття базується на одночасових знакових збігах 2014 р. : 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря, і днем його пам’яті. Окрім того, Україна вступила у нав’язану їй фазу війни. Проблема, порушена автором у попередній частині, є продовженням літературознавчих досліджень, і сьогодні постає особливо актуально, оскільки на кону – не лише збереження української нації, її історії, яка на жаль, за певними лекалами, здатна повторюватися, а й самої України як держави. На паралелях творчості класика світової літератури Е. Хемінгуея, який не витримав іспитів життя, пустивши в себе кулю, українці хоробро протистоять ворогові. Жертовність українців під час Майдану, війни на Сході України, щоденний подвиг є ніби протиставленням легкодухості, виявом шаленого спротиву дійсності– «я не здамся без бою». Робиться спроба дослідити, що ж все-таки означає тренд «нова література»? Можливо, це просто атипове явище на літературному фронті персональної творчої біографії, спричинене трагічною екстремою 2014 р.? Література Майдану переросла в воєнну літературу, присвячену подіям війни на Сході України. Вчорашні майданівці, сьогоднішні добровольці стали боронити від ворожої навали рідну землю. Подвиг героїв, чия зірка спалахнула заради України, свідчить про незламну волю пересічного українця визволитися з пут рабства, ціною власного життя виборюючи свободу. І феномен подвигу триває. Автор висуває ряд невідкладних завдань, які необхідно втілювати. Програючи ворогові інформаційну війну, ми мусимо виграти цей бій. Постає нагальна проблема – створити унікальні портрети українців, в абсолютності їх багатограння – у побуті, мові, інтерв’ю, споминах, епістолярії тощо – в нашому житті, в минулих століттях, показати жіночий феномен, різноманітні інородні впливи – представити унікальну колекцію збірного портрета українця в літературній біографіці. Наша мета – не кількісно це зробити, а знайти те суттєве, що відрізняє українця, і, навпаки, що є схожого. Ми мусимо бути ближчими до світу, відкритими в спілкуванні, більше розказувати про семе самих, про війну –правдиво, чесно, відверто. Зліквідовувати білі плями яких би то не було замовчувань – за допомогою масмедіа, кінострічок, класичної літератури, публіцистики, живопису, театральних вистав тощо.
З історії фольклору Північного Приазов’я
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Нагай, Ірина
Література у всі часи залишалася суттєвим засобом етнокультурного самовиявлення. У зв'язку з цим, великого значення набуває наукове вивчення особливостей літературного доробку усіх народів, що проживають на території України, зокрема малих етнічних групп населення, для яких проблема збереження культури особливо актуальна. Вивчення творчості грецьких літераторів дозволяє скласти цілісне уявлення про еволюцію етнокультурної самоідентифікації цієї гілки грецької діаспори в Україні давнього часу, а особливо з часу переселення греків з Криму до Приазов'я. В статті розглядаються дві лінгвістичні групи греків Приазов'я, конкретизуються розбіжності в мові двох етнічних груп греків Приазов'я, осмислюються особливості літературного доробку греків-урумів та греків-румеїв, досліджуються історія фольклору та літературна спадщина греків Приазов'я. Історія збирання, публікації та вивчення народної творчості румеїв (переважно пісенної) лише одного разу була об'єктом спеціального дослідження, окремі ж висловлювання на цю тему можна знайти в працях Ф. Хартахая, В. Григоровича, Д. Спірідонова, К. Кіостан. Сьогодні існують окремі праці, які висвітлюють проблеми мови, культури, літератури, історії греків Приазов'я. Але на сьогодні цілісного уявлення про літературну спадщину греків Приазов'я поки не представлено. Більшість праць орієнтована на висвітлення культурологічних, історичних явищ. На жаль, матеріалів про вивчення фольклору урумів значно менше. Стаття конкретизує розбіжності в мові двох етнічних груп, аналізує літературну спадщину греків Приазов’я та визначає значення спадщини у відродженні грецької культури Приазов’я в контексті сучасного літературного процесу України. Введення в науковий обіг дослідження спадщини грецьких поетів та письменників Приазов'я збагатить українське літературознавство новими моментами в осмисленні розмаїтої гілки грецької літературної творчості, єдиної думки про яку та оцінку якої немає досі.
Поетика казок Олександра Олеся
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Школа, Валентина
У статті аналізуються особливості функціонування в авторських драматичних текстах елементів поетики, запозичених із арсеналу фольклорного жанру (казки). Проведене дослідження засвідчує, що в процесі поетичного освоєння фольклорних багатств письменник вдавався до таких процесів: інсценізація фольклорного жанру (казки); обробка народнопоетичних мотивів; ускладнення одномотивних фольклорних сюжетів через уведення нових персонажів і додаткових мотивів. Проведено розгляд творів, які містять упізнаваний фольклорний знак, що демонструє їхню генетичну залежність від фольклорних прототекстів. О. Олесь драматизував народноепічний наратив, інтерпретуючи сюжети народної казки чи подаючи їх авторські версії. Письменник продемонстрував численні форми і способи рецепції та переосмислення творів народного епосу: перенесення до своїх п’єс готових сюжетів і образів, творче переосмислення їх, підпорядкування своєму індивідуальному задумові й стилеві.
Радянське «правосуддя» крізь призму ідеології Івана Багряного (за романом «Сад Гетсиманський»)
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Макарадзе, Христина
У статті здійснено спробу проаналізувати способи впливу радянської ідеології на персонажів-представників правозахисних органів в романі "Сад Гетсиманський" Івана Багряного. Метою статті є схарактеризувати образи тюремників у романі, простежити, що визначає їхню поведінку. На початку роботи було окреслено природу ідеологій у романі, які існували в опозиції одна до одної, зокрема, радянської офіційної пропаганди та авторської антирадянської гуманістичної концепції. Речниками радянської ідеології у творі є представники правосуддя, а у засобах їх зображення проявляється ідеологічна концепція автора. Теоричним підгрунтям роботи стали праці Р. Барта про міфи як про стереотипні уявлення, що усвідомлюються як природні та істинні. У статті здійснено спробу проаналізувати характер міфів та ідеологем, що лежать в основі світогляду тюремників та визначають їхню поведінку по відношенню до в’язнів. У роботі здійснено аналіз внутрішньої мотивації діяльності тюремників, серед якої ми виділяємо глибоко вкорінені у свідомість радянські міфи та особисту усвідомлену чи неусвідомлену психологічну або матеріальну вигоду. У процесі аналізу була відзначена потужна гуманістична концепція Івана Багряного, що виявляється у здатності психологічно тонко відчувати людську природу навіть у найжорстокішому каті. У романі поруч із зневажливим зображенням тюремників, викриттям їхніх найганебніших рис зявляється мотив співчуття до катів як до жертв пропаганди і власних егоїстичних несвідомих інтенцій. Автор показує, як ідеологія визначає свідомість тюремників, але водночас має потужний деструктивний вплив на них. На думку письменника, насилля суперечить природі людини, а отже, кати, незважаючи на заангажованість та цинічність не могли не відчувати внутрішній дисонанс. Було зроблено висновок, що письменник засуджує радянську систему та ідеологію, показавши її здатність руйнувати морально й фізично не тільки її противників, а також і адептів.
Рецепція богословсько-полемічних трактатів XVI–XVII століть у творах Іоаникія Галятовського та Теофіла Рутки
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Борисенко, Катерина
У статті розглядаються проблеми, пов’язані з історією богословського трактату в українській літературі другої половини XVII – XVIII ст., зокрема полеміка між тогочасними православними та католицькими авторами. Провідними темами є питання Filioque, Ферраро-Флорентійський Собор, Чистилище. Об’єктом дослідження є польськомовні трактати Іоаникія Галятовського «Stary Kościoł zachodni…» та Теофіла Рутки «Budynek Chrystusow to iest Kościoł…», «Goliat swoim mieczem porazony…», «Chorągiew zgody y pokoiu…», «Herby, abo znaki kościoła prawdziwego…». Вказано, що українські православні автори, які працювали у другій половині XVII – на початку XVIII ст., майже не писали про наші полемічні трактати кінця XVI і початку XVII ст. Це відбувалося тому, що в ранньобарокових текстах переважали емоції, а факти часто фальсифікували. Проте були винятки. Це можна простежити в богословсько-полемічних трактатах Іоаникія Галятовського та Теофіла Рутки. Завважмо, що Теофіл Рутка в основному повторює зауваження, висловлені раніше представниками західної церкви. Він стверджує, що українські богословсько-полемічні трактати православних письменників епохи раннього бароко характеризуються відсутністю збалансованих аргументів, містять лайку, неточні цитати зі Святого Письма та святоотецької прози, безпідставні звинувачення опонентів. Автор постійно наголошує на суперечках, які тривали всередині православ’я загалом та української церкви зокрема, й протиставляє йому монолітність західного світу, замовчуючи ті суперечки, які за десятиліття до того виникали між унійною та римо-католицькою церквами. Іоаникій Галятовський заперечує аргументи Теофіла Рутки. Автори посилаються на богословські трактати Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького, Петра Могили, Іпатія Потія, Лева Кревзи. Теофіл Рутка робить життя Мелетія Смотрицького одним із провідних аргументів – він інтерпретує його як приклад руху за справжню віру. Твори Петра Могили є предметом найсерйознішого обговорення. Можемо сконстатувати, що для українських православних і католицьких письменників важливим було наголосити на приналежності до давньої богословської традиції. При цьому кожна зі сторін також наголошує на своїй «споконвічній» правоті та на «споконвічних» помилках опонентів.
Роман Є. Гуцала «Позичений чоловік»: кінематографічний вимір образотворення
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Бульбачинська, Ольга
У статті досліджено індивідуальну поетику візуалізації Є. Гуцала. Проаналізовано дослідження літературознавців, присвячені кінематографії письменника. Доведено майстерність створення образної візуальності, яка розширює та активізує межі читацької уяви, апелюючи до набутого досвіду. З’ясовано поняття візії, як зорової картини, закодованої у слово, що виникає в уяві реципієнта після прочитання твору, та її виміри в романі. Зосереджено увагу на поетиці творення образів через прийоми кінематографії. Встановлено своєрідність образотворення в романі «Позичений чоловік», зокрема відзначено та теоретично окреслено кінематографічні ознаки пластичність, емоційність, нескінченність та символічність. Доведено, що митець створює зорові картини персонажів двома шляхами: через візуалізацію зовнішності та проявів внутрішніх переконань героїв. У такий спосіб письменник наближає роман до кінороману, надаючи йому ознак кінематографічного мистецтва. Виявлено, що Є. Гуцало для доповнення образів використовує потенціал кольорових уточнень (вкраплень). Розглянуто основні функції плану в романі як інструменту створення в уяві рецепієнта вичерпної візуальної картини. Охарактеризовано роль фольклорних алюзій як допоміжного засобу розширення візуальних образів у творі. Умовно виокремлено три групи персонажів: образ оповідача Хоми, жінок та мешканців села Яблунівки – художнього простору роману. Констатовано, що в романі відсутні персонажі, які виконують другорядну функцію. Доведено, що використання митцем потенціалу засобів кіно значно розширює кінематографічне розуміння гуцалівського роману.
Семантична організація з’ясувальних конструкцій у романі Василя Шкляра “Ключˮ
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Олійник, Еліна
У статті виокремлено та описано семантичні різновиди з’ясувальних конструкцій у романі Василя Шкляра “Ключ”: 1) з’ясувальні речення інтелектуальної діяльності, що формуються опорними словами зі значенням мислення, судження; знання; висновку, рішення; 2) з’ясувальні речення психічної діяльності, що формуються опорними словами зі значенням відчуття, сприймання; віри; 3) з’ясувальні речення мовленнєвої діяльності; 4) з’ясувальні речення волевиявлення. Зацікавлення вчених з’ясувальними складнопідрядними реченнями обумовлено тим, що подібні конструкції включають структурно й семантично неоднорідні одиниці, які є причиною постійних дискусій навколо цього питання. Набуття й засвоєння лінгвістичних знань щодо способів вираження з’ясувальних відношень у складнопідрядному реченні пояснюється структурною складністю й семантичною різноманітністю цих конструкцій. У синтаксичній традиції критерії виділення семантичних різновидів складнопідрядних речень піддаються постійному перегляду. Важливим фактором визначення семантичних різновидів речень прислівного типу є лексичне навантаження опорного слова головної частини, засоби зв’язку між частинами, а також валентна зумовленість та частиномовні ознаки, які передбачають обов’язкову наявність підрядної частини. Головна частина з’ясувальних складнопідрядних речень інформаційно неповна й потребує певного конкретизатора, яким і виступає підрядна частина. Тому видається доречним конструкції зазначеного типу розмежовувати за семантикою опорного слова головної частини. У ролі опорного слова головної частини складнопідрядного з’ясувального речення найчастіше функціонують дієслова, дієприслівники, рідше – похідні від них іменники, прикметники, предикативи, що належать до певних семантичних типів лексики лексеми зі значенням інтелектуальної, психічної, мовленнєвої діяльності, буття та виявлення, волевиявлення). Доведено, що з’ясувальні конструкції об’єднуються в один структурно-семантичний тип на основі незаміщеності в головній частині граматичної позиції, обумовленої валентними властивостями опорних слів, що потребують з’ясування та доповнення їхньої структурно-змістової недостатності.
Смыслообразующая функция эвфонических элементов в сюрреалистической поэзии
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Прадивлянная, Людмила
У статті розглядаються проблеми вивчення співвідношення звучання слова і його значення у поетичному тексті. Питання звукової організації тексту відносяться до пріоритетних напрямів сучасної лінгвістики й вивчаються фоносемантикою (роботи О. Журавльова, С. Вороніна, Л. Прокоф'євої). Особливу роль звуковий символізм грає у поетичному тексті. Аналіз семантичних можливостей звуку в статті пропонується на матеріалі поезії російського поета-іммігранта Бориса Поплавського (1903-1935), у творчості якого простежується сюрреалістична тенденція. Сюрреалістична поезія, яка являє собою абсурдний та довільний автоматичний потік асоціативних образів, надає особливо цікавий матеріал для вивчення «звукової тканини» (Р. Якобсон) творів завдяки своїй орієнтації на передачу несвідомого. Фоносемантика також має ореол підсвідомого (О. Журавльов) та може допомогти в сприйнятті цієї досить складної поезії. В ході аналізу фоносемантичних особливостей текстів збірки Автоматичних віршів Б. Поплавського розглянуті їх архітектонічні характеристики, виділені «опорні елементи» в сприйнятті поезії, розглянуто, яким чином звукова організація вірша та акустичні особливості звуків підсилюють або модифікують його змістовний рівень. Аналіз поетичного тексту показує, що співвідношення звуку і сенсу можна розглядати як принцип, що структурує поетичне враження. Значна кількість опорних елементів в тексті допомагають в сприйнятті сюрреалістичних образів. Такими опорами можуть бути типові для евфонії – асонанси, алітерації, звуконаслідувальна лексика, ономатопея, парономазія, рими (в цілому, не типові для сюрреалізму), повтори, паралельні конструкції, а також будь-які порушення ритмічної мелодики вірша – спондеї, подовження рядка великою кількістю ненаголошених складів. Потрапляючи в сильні позиції, вони допомагають читачеві інтуїтивно вловити «підводні» смисли вірша. Особливий інтерес представляють акустичні характеристики звуку в їх співвідношенні з семантичними значеннями слів, а також звукові контрасти, які створюють поети для посилення естетичного переживання читача.
Соціопатичний Шерлок, галюциногенний собака Баскервілів: адаптації класичного детективного сюжету для телебачення
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Філоненко, Софія
Повість Артура Конан Дойля “Собака Баскервілів” є однією з класичних детективних історій, яку багато разів адаптували для кіно й телебачення починаючи з 1914 року. Адаптації 2010-х років: британський телесеріал “Шерлок” та американський телесеріал “Елементарно” – є рімейками літературного першоджерела, що презентують ультрасучасний світ, сповнений новітніх технологій. Образ Шерлока Голмса в цих адаптаціях є девіантним, що відповідає сучасним трендам популярної культури. Адаптації повісті “Собака Баскервілів” у цих серіалах модифікує жанр готичного детективу в бік містичного трилера, кримінальної драми та конспірологічного детективу. Телевізійні версії виражають фобії сучасної людини перед військовими технологіями, генетичними модифікаціями, винаходами, які можуть потрапити до рук аморальної людини і стати знаряддями злочину. Розслідування приводить Шерлока Голмса та його помічника до секретної військової бази або таємної лабораторії інноваційного фонду, що працює на замовлення військових. Сам готичний монстр – собака Баскервілів – набуває галюциногенної природи. В адаптаціях використовуються сюжетні лінії, система персонажів оригінального літературного тексту, проте їхні функції та характеристики постають у зміненій формі. Елементи готики стосуються небезпечної місцевості чи засекреченого об’єкта, будинку чи бази. Сюжетна лінія, пов’язана з прагматичним мотивом злочину, залишається практично незмінною. В обох адаптаціях наявна додаткова сюжетна лінія, яка гуманізує образ Шерлока Голмса, пом’якшує його раціональну природу та ексцентричні навички. Проте в сучасних рімейках відсутня любовна лінія, як в оригінальному тексті повісті. Телевізійні адаптації “Собаки Баскервілів” 2010-х років доводять пластичність сюжету класичного детективу Артура Конан Дойля, який зберігає психологічні та моральні колізії, локальний колорит та інтригу.
Специфіка суфіксації в композитно-суфіксальному способі творення іменників
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Ліпич, Вікторія
Статтю присвячено одній з актуальних і малодосліджених проблем сучасної дериватології – особливостям взаємодії основоскладання й суфіксації в одному словотворчому акті. В українській мові процес творення складних лексем часто супроводжується одночасно суфіксацією, де суфікс є оформлювачем складного слова. Інтерес науковців до складних лексем простежувався постійно. Попри те, що за останні десятиріччя з’явилося немало праць, у яких уточнюється методологія й техніка дослідження складних слів, дедалі повніше кваліфікуються різні типи й засоби формування композитів, у вітчизняній лінгвістиці немає спеціальних досліджень, присвячених специфіці суфіксації в композитно-суфіксальному словотворенні, визначенню регулярності та продуктивність окремих афіксів, їхньої сполучуваності з різними типами основ в українській мові, а також чітко окресленого терміна на позначення цього способу словотворення та його дериватів. У наукові розвідці простежується процес утворення композитно-суфіксального іменника за структурними модусами, аналізуються мікроетапи творення складного імені. Основоскладання супроводжується процесами мікросинтаксису. Семантично-мотивувальні словосполучення трансформуються в складне найменування. Одним із критеріїв визначення композитів є їхня співвіднесеність зі словосполученнями, які й слугуватимуть мотивувальною базою аналізованих похідних. У композитно-суфіксальній деривації на семантику похідних значною мірою впливають і значення твірних основ, і контекст, і суфікси, які оформлюють його. Ознаки композитно-суфіксальних іменників пов’язані з їхніми словотвірними особливостями. Аналізовані похідні від інших типів номінативних одиниць відмежовує певний набір характеристик: ціліснооформленість компонентів складення; співвіднесеність зі словосполученням; наявність семантики, що не дорівнює сумі значень мотиваторів; непроникність компонентів складення.
Суицидальный литературный сюжет: дискуссии вокруг тематического метода
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Панова, Наталья
У статті йдеться про те, що феномен самогубства існував за всіх часів і продовжує існувати на сьогодні. Проблема суїциду знаходиться в полі зору філософів, психологів, медиків і соціологів. Художня література також не є винятком, суїцидальна тематика знайшла своє відображення в художніх текстах. Суїцидальні сюжети, тобто літературні сюжети, які включають в себе сцени самогубства, суїцидальні думки, наміри і поведінку героїв, мають місце в найдавніших літературних джерелах. Одним з перших творів давнини, які зачіпають проблему суїциду, є фрагмент з єгипетського папірусу під назвою «Бесіда розчарованого зі своєю душею» (XXII – XXI ст. До н.е.). В Європі це твір мав особливу інтерпретацію і розглядалося як апологія «добровільного відходу з життя», «як образ переваги осмислення відмови від земного життя і її вад». Висвітлюючи тему самогубства в художній літературі, не можна не згадати про «Божественну комедію» Данте Аліг'єрі. Цей твір був написаний на початку XIV століття і є безсмертним пам'ятником світової культури, що втілив в поетичній формі уявлення про самогубство одного з великих християнських вероучителей Фоми Аквінського. На особливу увагу заслуговує суїцидальний літературний сюжет, в якому Лукреція, обезчещенна Секстом Тарквінієм, розповідає про все чоловікові і батькові, а потім вбиває себе ножем. Ця подія мала історичні наслідки та призвела до повалення влади в Римі. Довгий час в римській історії Лукреція користувалася повагою і шаною. Самогубство Лукреції відображено і в літературі. Так, У. Шекспір в 1593 написав поему «Лукреція», де головна героїня, бажаючи уникнути ганьби, здійснює суїцид. Як бачимо, в свідомості людини самогубство поступово стало атрибутом вільної і незалежної людини. Антична традиція, а також і саме життя давали підказки до створення суїцидальних літературних сюжетів, і найбільш популярним в цьому плані став жанр трагедії. Драматурги вводили суїцидальні сюжети для того, щоб відобразити настрій трагізму, розчарування, розгубленість, а також дезорієнтацію людини свого часу.
Франсуа Війон – Віктор Домонтович: між новим і минулим
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Новик, Ольга
У статті досліджується повість Віктора Домонтовича «Франсуа Війон». Текст розглядається крізь призму інтелектуальних пошуків Петрова-Бера у царині філософських та-історіософських досліджень. Встановлено, що жанр белетризованої біографії письменник використовує як форму для філософських міркувань про кризи в суспільстві і проблему митця. Проблема митця і суспільства автором переосмислюється не просто крізь призму кризи віків, письменник здійснює зіставлення переходу від Середньовіччя до нових часів і зміни в суспільстві на переломі ХІХ–ХХ ст. Образ Франсуа Війона постає завдяки авторському художньому втіленню низки гострих проблем: поет і суспільство, кохання і гроші, розпуста і тілесність, святість і гріховність, талант і продажність, життя і смерть тощо. Руйнування образу Мадонни-музи, бажаної і недосяжної, є знищенням ідеалів митця, його власного «Я», це шлях, що веде до відмови від ідеалів, і почасти уможливлює для читача розуміння трагічності постаті Франсуа Війона. Віктор Домонтович, послуговуючись образом поета давніх часів, проектує зміни, які в ньому відбуваються під впливом кризи суспільної і особистої, на людину початку ХХ ст. Таким чином автор переосмислює і світ, і людину епохи змін, зокрема людину творчу. При цьому у творі Віктора Домонтовича Франсуа-поет поступається першістю Франсуа-втіленню епохи. Боротьба з самим собою, відмова від шляху умовностей і заборон призводить до появи Франсуа-злочинця, порушника норм суспільної моралі. Талант – це те, що залишається у митця, попри зміни соціального статусу, імені й поведінки. Автором переосмислюються поняття віри і святості, гріха й покари в часи, коли нівелюються інші цінності, окрім влади грошей. У цьому контексті розглянуто і образи священиків у перехідні епохи, роль релігії та церкви. Однією з ключових постатей у житті Війона змальовано метра Гільйома, який виховував хлопчика молитвами у замкненому просторі: сад-церква-цвинтар. Бунт юнака співпадає з виходом зі звичного простору і кризою переконань.
Функціювання загальнотекстових та специфічних дискурсивних одиниць в епістолярії Миколи Зерова
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Павлик, Неля
Стаття присвячена важливій проблемі сучасної лінгвістики – дискурсології. Актуальність наукової роботи полягає у спробі термінологічного впорядкування й наповнення конкретним науковим змістом як тих характеристик, що структурують текст, так і використовуваних в аналізі дискурсу. Видається важливим формування системи лінгвостилістичних операцій для встановлення закономірностей побудови епістолярного тексту та вивчення його функціювання в часопросторі національного дискурсу. У дослідженні здійснена спроба опису основних типів дискурсивних одиниць в епістолярії відомого українського поета, літературного критика, перекладача Миколи Зерова. Листування письменника охарактеризовано з комунікативно-прагматичних та лінгвостилістичних позицій. У представленій роботі дискурс позиціонується як багатопараметризована структура, що позначена певними ознаками, а саме: виконанням комунікативної функції; прагматичною реалізацією; наявністю соціального контексту, що дає уявлення про учасників комунікації; часовим чинником; оформленням переважно у вигляді зв’язного тексту; можливістю факультативних паралінгвістичних елементів тощо. Дискурсивна одиниця у дослідженні витлумачується як будь-яка мовна/текстова одиниця, що набуває комунікативно-прагматичного значення у соціально параметризованій ситуації спілкування. У результаті дослідження виділено дев’ять типів загальнотекстових та специфічних дискурсивних одиниць, які є складовими обстежених епістолярних текстів Миколи Зерова, що функціонують у конкретній мовленнєвій ситуації, за певних комунікативних умов. Це директивні конструкції, наративні моделі, питальні та окличні речення, засоби вираження емоційного стану, маркери соціального статусу, засоби ініціалізації та завершення епістолярного тексту, стандартизовані формули звертання, привітання, усталені форми побажання, поздоровлення, віншування, вибачення, вдячності, запрошення. Класифікаційними критеріями типологізації обрані функційні та структурні особливості дискурсивних одиниць.
Художнє осмислення екзистенціалу страху в драмах Г. Хоткевича
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Музичук, Валентина
В статті розглядаються драми Гната Хоткевича “Лихоліття”, “Вони”, “На желізниці” та “Село у 1905 році”, що складають цикл присвячений революції 1905 – 1907 рр. Окреслені історія написання та актуальність вибраної теми для драматурга та літературного процесу загалом. Проаналізовано ключову проблему, яку порушує письменник у драмах, а саме екзистенціал страху та щільно пов’язані з ним проблеми індивідуальної свободи та свободи вибору, смерті тощо. Визначається точка перетину ліній історичного розвитку та екзисенціалу страху. Відштовхуючись від етимології слова “революція”, прослідковується змістова наповненість та взаємозалежність цих двох категорій. Важливим у статті є оприлюднення маловідомої праці Г. Хоткевича “Першому революцьйонерові”, де він через християнську символіку розкриває силу духу та виправданість революційної боротьби в ім'я спасіння людства. Письменник, акцентуючи на важливості революцій, розмірковує над проблемами страху перед змінами, за своє життя та, навпаки, відвагою, захопленням, навіть, якщо останні можуть завершитися трагічно. Моделюючи образ революціонера, письменник звертається до філософії Ф. Ніцше та Г. Сковороди. Він намагається поєднати, здавалось би, діаметрально протилежні погляди, але у такий спосіб створює свою концепцію, сутність якої зводиться до необхідності та виправданості боротьби, бо це пробудження сили духу, свободи. Створюючи образи у драмі, Г. Хоткевич, ніби вихоплює різні типи із натовпу і моделює конкретну ситуацію, своєрідну лабораторію, де демонструє особливості характеру. Особливо яскравими тут є образи персонажів-філістерів: Мосій, Сара та Митрофана Івановича із драми “Лихоліття”, представники вищих соціальних верст із драми “Вони”. Аналізуючи їхні думки, автор робить сумний висновок про те, що найголовніша проблема поразок у будь-якій справі й трагічних розчарувань – це неготовність більшості до радикальних змін. Тому від часів Біблії і до сьогодні діє жорстока закономірність – герой неодмінно мусить померти, аби відбулися поліпшення, яких усі чекають.
«Шукати нову блакить, нову любов…»: проекції символізму на поезію і прозу рубежу ХІХ-ХХ ст.
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Колінько, Олена
У статті розглядається специфіка символізму (французького, російського, українського) як стильової течії модернізму, що синхроністично розвивалася на рубежі ХІХ – ХХ ст. і мала як споріднені, так і різнорідні прикмети, що дало підстави розглядати це мистецьке явище у типологічному плані. Серед суспільно-типологічних, літературно-типологічних, особливо акцентується на психологічно-типологічних подібностях, які обумовлені насамперед особливостями психіки митців, що активізувалися в перехідний період і спричинили розвиток символізму всюди і незалежно від обставин. Не випадково в багатьох українських (М. Вороний, О. Луцький, І. Франко, Леся Українка, В. Стефаник та ін.) і російських письменників (І. Анненський, К. Бальмонт, А. Бєлий, В. Брюсов, Ф. Сологуб та ін.) простежується спорідненість їх творчості з французьким письменством: Ш. Бодлером, Е. Вергарном, С. Малларме, М. Метерлінком, Ж. Мореасом, А. Рембо та ін. Зближували митців як теми, мотиви (страждання, песимізму, «туги життя», водночас – пошуки «нової блакиті, нової любові» тощо), так і нова інтерпретація художнього образу, який трансформувався у багатозначний символ, що може бути пізнаний на інтуїтивно-чуттєвому рівні. Єднало письменників і художнє мовлення, позначене музикальністю, ритмічністю. Наголошується, що символістська естетика й поетика притаманна не тільки поезії, а й прозі. Подвійність описів, прихований зміст, полісемантична символіка та інші ґрані творчих пошуків українських і російських письменників нової генерації (М. Яцкова, О. Плюща, І. Липи, С. Городецького, Ф. Сологуба, Н. Гумільова та ін.) відкривають широкі можливості для типологічних паралелей в царині їх поетикальних прийомів і технік. Новели М. Гумільова («Радощі земного кохання» («три новели»), «Принцеса Зара», «Золотий лицар», «Дочки Каїна», «Чорний Дік», «Лісний диявол», «Останній придворний поет», «Скрипка Страдіваріуса») виявляють типологічні схожості з символістською поетикою новел М. Яцкова, О. Плюща, І. Липи, Г. Хоткевича та ін., що зумовлені літературно-естетичним кліматом епохи, стилем світобачення, особливостями емоційного складу авторів. Наведені приклади і фрагменти зіставного аналізу свідчать про типологічний збіг творчості символістів. Спільність естетичної платформи митців у французькій, російській, українській літературах приводить до аналогічних художніх рішень і в генологічних таксономіях, і в сфері виражальних засобів. Висновується, що символізм як стильова течія модернізму став досить помітним літературним явищем не тільки у Франції, а й в Україні та Росії, перетворившись у мистецький феномен, що вплинув на творчість багатьох письменників рубежу ХІХ-ХХ ст., універсалізуючи загальну концепцію творчості митців «нової генерації», художні пошуки яких йшли синхронно й водночассі.

Переглянути

Перегляд Випуск 18 (2019) за Назва

Результатів на сторінці

Налаштування сортування