2019

Постійне посилання на фонд

https://dspace.bdpu.org.ua/handle/123456789/1423

Переглянути

Зараз показуємо 1 - 20 з 48

Визначення роду іменників в українській мові
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Шипович, Мирослава
У статті розглянуто проблеми та труднощі, які виникають при визначенні роду іменників на етапі поглиблення, узагальнення та систематизації знань з української мови. Іменник є однією з найбільш досліджених частин мови. Проте незважаючи на тривалу історію дослідження іменників ще й досі постає питання, на які мовознавча наука ще не дала повністю остаточної відповіді. До них, зокрема, належить і проблематика такого поняття як рід іменників, оскільки й нині це викликає неабиякі труднощі при правильному їх визначенні. В статті обґрунтовано особливості утворення та визначення чоловічого, жіночого, середнього та спільного родів. Граматичний рід іменників є досить абстрактною граматичною категорією, оскільки зв’язок його зі значенням іменника, особливо в назвах неістот, простежується слабко або не простежується взагалі. Граматичний рід в іменниках – назвах істот та неістот виявляється по-різному: у назвах неістот граматичний рід є категорією суто граматичною, формальною, у назвах істот він пов’язаний із поняттям статі і є категорією лексико-граматич¬ною. Граматичний рід у цих двох групах іменників виражається різними засобами. За цієї умови категорійна функція чоловічого і жіночого роду спрямована на відображення реальних, пов'язаних із позамовною дійсністю, розрізнень істот, що супроводжується певними формальними показниками – флексіями і словотворчими суфіксами та синтаксичними засобами. Також розглянуто як визначається рід імен та прізвищ іменника, які визначається за статтю їх носія. Великі труднощі виникають при визначення роду в іменниках іншомовного походження. Тому, саме на визначення їх роду, у статті звернено особливу увагу. Приділена увага специфіці визначення роду в іменниках – назвах професій, посад, звань. Розглянуто та проаналізовано творення іменників зі значенням речовини та збірних, а саме розглянуто ті труднощі, які виникають при ознайомленні зі збірними іменниками, що означають сукупність однорідних осіб, предметів як єдине ціле та детально проаналізовано іменники з речовинним значенням. Таким чином, в українській мові правильне визначення роду іменників зазвичай вдається важко багатьом. Саме в цій статті й були розглянуті ті правила вживання цієї граматичної категорії, які необхідно знати, щоб мати змогу зорієнтуватися у правильному їх визначенні.
Художнє осмислення екзистенціалу страху в драмах Г. Хоткевича
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Музичук, Валентина
В статті розглядаються драми Гната Хоткевича “Лихоліття”, “Вони”, “На желізниці” та “Село у 1905 році”, що складають цикл присвячений революції 1905 – 1907 рр. Окреслені історія написання та актуальність вибраної теми для драматурга та літературного процесу загалом. Проаналізовано ключову проблему, яку порушує письменник у драмах, а саме екзистенціал страху та щільно пов’язані з ним проблеми індивідуальної свободи та свободи вибору, смерті тощо. Визначається точка перетину ліній історичного розвитку та екзисенціалу страху. Відштовхуючись від етимології слова “революція”, прослідковується змістова наповненість та взаємозалежність цих двох категорій. Важливим у статті є оприлюднення маловідомої праці Г. Хоткевича “Першому революцьйонерові”, де він через християнську символіку розкриває силу духу та виправданість революційної боротьби в ім'я спасіння людства. Письменник, акцентуючи на важливості революцій, розмірковує над проблемами страху перед змінами, за своє життя та, навпаки, відвагою, захопленням, навіть, якщо останні можуть завершитися трагічно. Моделюючи образ революціонера, письменник звертається до філософії Ф. Ніцше та Г. Сковороди. Він намагається поєднати, здавалось би, діаметрально протилежні погляди, але у такий спосіб створює свою концепцію, сутність якої зводиться до необхідності та виправданості боротьби, бо це пробудження сили духу, свободи. Створюючи образи у драмі, Г. Хоткевич, ніби вихоплює різні типи із натовпу і моделює конкретну ситуацію, своєрідну лабораторію, де демонструє особливості характеру. Особливо яскравими тут є образи персонажів-філістерів: Мосій, Сара та Митрофана Івановича із драми “Лихоліття”, представники вищих соціальних верст із драми “Вони”. Аналізуючи їхні думки, автор робить сумний висновок про те, що найголовніша проблема поразок у будь-якій справі й трагічних розчарувань – це неготовність більшості до радикальних змін. Тому від часів Біблії і до сьогодні діє жорстока закономірність – герой неодмінно мусить померти, аби відбулися поліпшення, яких усі чекають.
«Шукати нову блакить, нову любов…»: проекції символізму на поезію і прозу рубежу ХІХ-ХХ ст.
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Колінько, Олена
У статті розглядається специфіка символізму (французького, російського, українського) як стильової течії модернізму, що синхроністично розвивалася на рубежі ХІХ – ХХ ст. і мала як споріднені, так і різнорідні прикмети, що дало підстави розглядати це мистецьке явище у типологічному плані. Серед суспільно-типологічних, літературно-типологічних, особливо акцентується на психологічно-типологічних подібностях, які обумовлені насамперед особливостями психіки митців, що активізувалися в перехідний період і спричинили розвиток символізму всюди і незалежно від обставин. Не випадково в багатьох українських (М. Вороний, О. Луцький, І. Франко, Леся Українка, В. Стефаник та ін.) і російських письменників (І. Анненський, К. Бальмонт, А. Бєлий, В. Брюсов, Ф. Сологуб та ін.) простежується спорідненість їх творчості з французьким письменством: Ш. Бодлером, Е. Вергарном, С. Малларме, М. Метерлінком, Ж. Мореасом, А. Рембо та ін. Зближували митців як теми, мотиви (страждання, песимізму, «туги життя», водночас – пошуки «нової блакиті, нової любові» тощо), так і нова інтерпретація художнього образу, який трансформувався у багатозначний символ, що може бути пізнаний на інтуїтивно-чуттєвому рівні. Єднало письменників і художнє мовлення, позначене музикальністю, ритмічністю. Наголошується, що символістська естетика й поетика притаманна не тільки поезії, а й прозі. Подвійність описів, прихований зміст, полісемантична символіка та інші ґрані творчих пошуків українських і російських письменників нової генерації (М. Яцкова, О. Плюща, І. Липи, С. Городецького, Ф. Сологуба, Н. Гумільова та ін.) відкривають широкі можливості для типологічних паралелей в царині їх поетикальних прийомів і технік. Новели М. Гумільова («Радощі земного кохання» («три новели»), «Принцеса Зара», «Золотий лицар», «Дочки Каїна», «Чорний Дік», «Лісний диявол», «Останній придворний поет», «Скрипка Страдіваріуса») виявляють типологічні схожості з символістською поетикою новел М. Яцкова, О. Плюща, І. Липи, Г. Хоткевича та ін., що зумовлені літературно-естетичним кліматом епохи, стилем світобачення, особливостями емоційного складу авторів. Наведені приклади і фрагменти зіставного аналізу свідчать про типологічний збіг творчості символістів. Спільність естетичної платформи митців у французькій, російській, українській літературах приводить до аналогічних художніх рішень і в генологічних таксономіях, і в сфері виражальних засобів. Висновується, що символізм як стильова течія модернізму став досить помітним літературним явищем не тільки у Франції, а й в Україні та Росії, перетворившись у мистецький феномен, що вплинув на творчість багатьох письменників рубежу ХІХ-ХХ ст., універсалізуючи загальну концепцію творчості митців «нової генерації», художні пошуки яких йшли синхронно й водночассі.
Проблеми перекладу діалектизмів українізмів у романі М. О. Шолохова «Тихий Дон»
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Пономарьова, Людмила; Кириєнко, Дар‘я
У статті зроблено спробу розглянути основні способи передачі російськомовних українізмів діалектизмів у перекладі українською мовою на прикладі перекладу твору М. О. Шолохова «Тихий Дон» з метою визначення ефективності перекладацьких рішень, прийнятих для передачі зазначених одиниць у вторинному тексті. Метою роботи є аналіз явища діалекту на різних мовленнєвих рівнях для визначення шляхів його перекладу Для досягнення мети проаналізовані визначення поняття «діалектизм» та погляди вчених на нього; зіставлені тексти оригіналу і перекладу з погляду вибору методів перекладу лексичних діалектизмів на конкретному мовному матеріалі; систематизовані методи відтворення в мові перекладу лексичних діалектизмів. Актуальність роботи полягає в тому, що недостатньо вивченими і систематизованими досі залишаються самі способи перекладу діалектизмів. Їх опис та інтерпретація вимагають докладного аналізу великого художнього матеріалу. Переклад діалектизмів у творах М.О. Шолохова виявляє низку проблем, пов’язаних з історичним походженням його персонажів. Більшість діалектизмів, вжитих у романі М.О. Шолохова «Тихий Дон» є українізмами, тобто словами загального вжитку для людей, що володіють українською мовою. Це ускладнює їхнє перенесення у вторинний твір і зводиться до передавання їх графічними засобами української мови, що дуже зменшує колорит твору. Найбільш природним та таким, що часто зустрічається саме у романі «Тихий Дон», прийомом відтворення інформативної функції російських діалектизмів в українських перекладах є використання слів мови, які, збігаються з російськими діалектизмами не тільки в семантичному, але і в формальному плані Наразі не існує досить вмотивованої відповіді на питання, які стратегії перекладу є доцільними для перекладу діалектної лексики. На підставі проведеної роботи можна зробити висновки про те, що вивчення будь-якої мови не повинно розглядатися поза контекстом її регіональних соціальних різновидів, які виконують важливу стилістичну і смислову функції.
Рецепція богословсько-полемічних трактатів XVI–XVII століть у творах Іоаникія Галятовського та Теофіла Рутки
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Борисенко, Катерина
У статті розглядаються проблеми, пов’язані з історією богословського трактату в українській літературі другої половини XVII – XVIII ст., зокрема полеміка між тогочасними православними та католицькими авторами. Провідними темами є питання Filioque, Ферраро-Флорентійський Собор, Чистилище. Об’єктом дослідження є польськомовні трактати Іоаникія Галятовського «Stary Kościoł zachodni…» та Теофіла Рутки «Budynek Chrystusow to iest Kościoł…», «Goliat swoim mieczem porazony…», «Chorągiew zgody y pokoiu…», «Herby, abo znaki kościoła prawdziwego…». Вказано, що українські православні автори, які працювали у другій половині XVII – на початку XVIII ст., майже не писали про наші полемічні трактати кінця XVI і початку XVII ст. Це відбувалося тому, що в ранньобарокових текстах переважали емоції, а факти часто фальсифікували. Проте були винятки. Це можна простежити в богословсько-полемічних трактатах Іоаникія Галятовського та Теофіла Рутки. Завважмо, що Теофіл Рутка в основному повторює зауваження, висловлені раніше представниками західної церкви. Він стверджує, що українські богословсько-полемічні трактати православних письменників епохи раннього бароко характеризуються відсутністю збалансованих аргументів, містять лайку, неточні цитати зі Святого Письма та святоотецької прози, безпідставні звинувачення опонентів. Автор постійно наголошує на суперечках, які тривали всередині православ’я загалом та української церкви зокрема, й протиставляє йому монолітність західного світу, замовчуючи ті суперечки, які за десятиліття до того виникали між унійною та римо-католицькою церквами. Іоаникій Галятовський заперечує аргументи Теофіла Рутки. Автори посилаються на богословські трактати Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького, Петра Могили, Іпатія Потія, Лева Кревзи. Теофіл Рутка робить життя Мелетія Смотрицького одним із провідних аргументів – він інтерпретує його як приклад руху за справжню віру. Твори Петра Могили є предметом найсерйознішого обговорення. Можемо сконстатувати, що для українських православних і католицьких письменників важливим було наголосити на приналежності до давньої богословської традиції. При цьому кожна зі сторін також наголошує на своїй «споконвічній» правоті та на «споконвічних» помилках опонентів.
Роман Є. Гуцала «Позичений чоловік»: кінематографічний вимір образотворення
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Бульбачинська, Ольга
У статті досліджено індивідуальну поетику візуалізації Є. Гуцала. Проаналізовано дослідження літературознавців, присвячені кінематографії письменника. Доведено майстерність створення образної візуальності, яка розширює та активізує межі читацької уяви, апелюючи до набутого досвіду. З’ясовано поняття візії, як зорової картини, закодованої у слово, що виникає в уяві реципієнта після прочитання твору, та її виміри в романі. Зосереджено увагу на поетиці творення образів через прийоми кінематографії. Встановлено своєрідність образотворення в романі «Позичений чоловік», зокрема відзначено та теоретично окреслено кінематографічні ознаки пластичність, емоційність, нескінченність та символічність. Доведено, що митець створює зорові картини персонажів двома шляхами: через візуалізацію зовнішності та проявів внутрішніх переконань героїв. У такий спосіб письменник наближає роман до кінороману, надаючи йому ознак кінематографічного мистецтва. Виявлено, що Є. Гуцало для доповнення образів використовує потенціал кольорових уточнень (вкраплень). Розглянуто основні функції плану в романі як інструменту створення в уяві рецепієнта вичерпної візуальної картини. Охарактеризовано роль фольклорних алюзій як допоміжного засобу розширення візуальних образів у творі. Умовно виокремлено три групи персонажів: образ оповідача Хоми, жінок та мешканців села Яблунівки – художнього простору роману. Констатовано, що в романі відсутні персонажі, які виконують другорядну функцію. Доведено, що використання митцем потенціалу засобів кіно значно розширює кінематографічне розуміння гуцалівського роману.
Уживання дієслівно-іменних конструкцій в офіційно-діловому стилі української мови
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Тимкова, Валентина
Стаття присвячена розгляду дієслівно-іменних конструкцій, які широко вживаються в текстах офіційно-ділового стилю сучасної української літературної мови. Будучи еквівалентом простого дієслова, яке вже існує в мові або є потенційно можливим, стійкі дієслівно-іменні сполучення стають їхніми синонімами, однак вони відрізняються в плані стилістичному, семантичному і граматичному. Зі стилістичної точки зору дієслівно-іменні конструкції – характерні репрезентанти офіційно-ділового стилю. Розглянуто, що дієслівно-іменні сполучення і відповідні синонімічні дієслова дуже близькі за значенням, проте не стають повними семантичними еквівалентами. Дієслівно-іменні словосполучення відрізняються від слова тонкими смисловими відтінками. Зазначено, що дієслівно-іменна аналітична конструкція – явище синтаксичного, а не морфологічного рівня. Однією з основних граматичних особливостей дієслівно-іменної конструкції є те, що репрезентація процесу іменником дає змогу передати характеристику дії за допомогою прикметника. У дослідженні з’ясовано, що до уваги треба брати не лише віддієслівний іменник як виразник значення процесуальності, а всю сполуку загалом, оскільки її значення реалізується нерозчленовано. Спаяність компонентів дієслівно-іменної конструкції та їхня співвіднесеність з лексичними одиницями словникового складу мови підтверджується тим фактом, що ці конструкції мають уточнення, які відносяться до всього дієслівно-іменного сполучення. Зауважено, що надмірне використання таких сполук у неофіційній сфері стає ознакою невисокої мовної культури. У висновках зазначено, що пріоритетне їх уживання в офіційно-ділових текстах пов’язане з більшою інформаційною точністю, ширшими виражальними можливостями порівняно з простим дієсловом. Основною ознакою дієслівно-іменної конструкції є те, що семантичний центр у них зосереджується у граматично залежному компоненті. Послаблення лексичного значення і виконання граматичних функцій одним із компонентів словосполучення стає підставою для кваліфікації дієслівно-іменних конструкцій як синтаксичних аналітичних одиниць офіційно-ділового стилю.
The synonymic paradigm of the concept tolerance (on the material of English, German, Russian, Ukrainian languages)
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Yudko, Ludmyla
The present article is dedicated to the problem of verbalization of the concept TOLERANCE in the linguocultures of Great Britain, Germany, Russia and Ukraine. The use of the methodology of concept analysis at the overlapping of linguocultural and linguo-cognitive approaches offered by L. Kompantseva is put forward. The methodology based on the following parameters: semantic analysis of the keyword which nominates the concept; lexical-semantic analysis of systematic links; etymological analysis of the key words; semantic analysis of direct and indirect nominations; interpretive semantic analysis of hyperlinks; interpretive semantic analysis of the contexts; interpretive analysis of associations related to the investigated concept; analysis of the key ideas which determine the investigated concept. Based on associative dictionaries, dictionaries of synonyms and the associative experiment, the synonymic paradigm of the concept has been investigated. The article substantiates the use of the term “thematic group”; common and distinctive thematic groups of synonyms of the concept TOLERANCE verbalizer in the English, German, Russian and Ukrainian linguocultures have been defined, and its component analysis has been held. The associative analysis made it possible to define common and specific thematic groups in the studied linguocultures. The following thematic groups are recognized as specific: “satisfaction”, “reward”, “endurance”, “fortitude”, “impartiality” – English linguoculture; “tranquility”, “right of free movement and residence”, “nobleness”, “generous nature”, “advertence”, “generosity”, “freedom of actions” – German linguoculture; “gentleness”, “pride”, “freethinking” – Russian linguoculture; “humanity”, “mutual respect”, “mutual understanding”, “mannerliness” – Ukrainian linguoculture. The results of the study demonstrated a disproportion of actualization of the concept TOLERANCE, due to extralinguistic factors, historical, socio-political, philosophical features of formation of national views of the world.
Утілення образу першовідкривача в романі Д. Кельмана “Обмірювання світу”
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Гура, Наталя; Галахова, Марія
У статті досліджується образ першовідкривача на матеріалі роману Д. Кельмана “Обмірювання світу” (“Die Vermessung der Welt”, 2005). Оскільки образ першовідкривача представлений двома героями, то в центрі роману – життєвий шлях двох геніїв німецької наукової думки кінця XVIII – початку XIX століть: видатного природодослідника Олександра фон Гумбольдта і геніального математика та астронома Йоґанна Карла Фрідріха Ґауса. В основі сюжету роману дві подорожі таких різних героїв, у ході яких вони пізнають світ і себе. Якщо жага пізнання й бажання все обміряти примушує О. Гумбольдта підніматися на найвищі гори, перепливати океани й ріки та ризикувати життям, то подорож К.Ф. Ґауса – це шлях самопізнання шляхом розрахунків у стінах домівки. Особливість поетики Д. Кельмана полягає у філігранному поєднані різних світів – реального й уявного, та стилів – високого й низького. Велич розуму головних героїв та значення їх досягнень на сторінках роману перемежається із повсякденністю, де проявляються не найкращі риси їхнього характеру та комічними ситуаціями, куди постійно потрапляють головні герої. Обидва генії являють собою два абсолютно різні типи дослідників (К.Ф. Гаус – теоретичний, О. Гумбольд – практичний) і тільки в єдності вони створюють образ першовідкривача в романі. Цей образ є метафорою пізнання світу, адже кожен із головних героїв по-своєму займається його вивченням. Ця риса ріднить їх, оскільки герой, який пізнає основи світобудови, а отже себе, як його частину, є знаковим для всієї німецької культури. Виразно та яскраво Д. Кельман обмалював життя двох видатних сучасників наукової думки ХІХ сторіччя та створив образ першовідкривача з традиційними німецькими рисами характеру.
Структурно-семантические особенности построения односоставных синтаксических конструкций в произведениях Л. Леонова
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Алексеева, Лариса
Кожна синтаксична одиниця виконує певну роль при створенні зв’язності тексту, щоб надати йому виразності, оригінальності. Художній твір покликаний створити в уяві читача певний світ, викликати почуття, реакцію. Одним із засобів досягнення цієї мети є використання односкладних безособових речень, які допомагають надзвичайно точно акцентувати увагу на важливих поняттях, уникаючи багатослівності. Статтю присвячено дослідженню структурно-семантичних особливостей побудови безособових односкладних речень у мовотворчості Л. Леонова. У науковій роботі з’ясовано специфіку типології і структури односкладних речень, визначено основні засоби вираження синтаксичного зв’язку і смислових відношень у межах синтаксичних односкладних конструкцій, досліджено експресивно-зображальні можливості безособових речень, а також з’ясовано продуктивність наявних видів односкладних речень у творах Л. Леонова. Твори Л. Леонова зосереджені на внутрішньому світі героя, зображення якого потребує передачі всього розмаїття настроїв, вражень, переживань. Тому письменник використовує майже всі типи односкладних речень, що дозволяють йому різнобічно проаналізувати психологічний стан героїв. Емоційною насиченістю відзначаються односкладні безособові речення, які допомагають зосередити увагу читачів на діях, вчинках головних героїв, а також є виразним засобом, який посилює зв’язок із читателем, вводить його в атмосферу твору, проектуючи на нього риси героя. На основі аналізу мовного матеріалу можемо стверджувати, що безособові речення виконують у творах Л. Леонова інформативну, експресивно-видільну, оцінну (характеризуючу), прагматичну, композиційну, текстотвірну функції. Мова прозових творів Л. Леонова полягає в узгодженому різноманітті граматичних, стилістичних форм та їх значень. Велика семантична місткість, лаконізм, особлива напруженість односкладних безособових речень робить синтаксис письменника надзвичайно експресивним, виразним. Внутрішній експресивний потенціал безособових односкладних речень забезпечує текстоутворюючу функцію. Односкладні безособові речення, які використовує автор, характеризуються різноманітністю значень, варіативністю структурно-семантичних різновидів та багатством виконуваних ними стилістичних функцій і вживаються з конкретними експресивними настановами. Аналіз безособових односкладних речень у художніх творах Л. Леонова буде перспективним у подальших наукових розвідках, які досліджують порівняльний аналіз безособових конструкцій на матеріалі творів інших авторів XX ст., що дозволить розширити мовну картину світу ідиостиля Л. Леонова.
Образ моря в сучасній українській новелістиці
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Дашко, Наталія
На матеріалі творів “Море” й “Венеція” С. Грабаря, “Острів Брач” Л. Таран, “Невловима” І. Роздобудько, “Не хочу на море” С. Осоки та “Море нас поглинуло” К. Калитко в статті розглядаються особливості художньої реалізації образу моря в сучасній українській новелістиці – тема, що ще не була предметом літературознавчих досліджень. Образ моря в названих творах репрезентований різнопланово: у філософській, психологічній та міфологічній площинах, – але найчастіше проєктується у психологічну площину героїв. Поглиблений психологізм кожної новели досягається завдяки використанню, художніх деталей, образів-символів (наприклад, хвилі, що інтерпретується в прямому й метафоричному значенні – як внутрішній стан людини (“Острів Брач” Л. Таран) й сама людина, часом подібна до хвилі (“Невловима” І.Роздобудько)) та міфологем. Саме море, уособлюючи бурхливу некеровану стихію (“Море” С. Грабаря), часто постає образом-символом, спроєктованим на людину (“Чому я не хочу на море” С. Осоки). Особлива увага приділяється художнім деталям, які увиразнюють психологічні характеристики героїв, їхні внутрішні переживання. Значним символічним змістом наповнена міфологема води, що позначена амбівалентністю: вода – як символ життя, жіночого начала, відродження й водночас вода – символ смерті, спокою, що співвідноситься зі смертю, і вода як посередник між світом живих і мертвих. Відтак і образ моря є амбівалентним і стає ключовим у створенні концептуальної картини світу, в основі якої бінарна опозиція “життя-смерть” (“Море нас поглинуло” К. Калитко). Важливим елементом, пов’язаним із міфологемою води, є образ річки, який набуває архетипного значення, символізуючи плинність часу й сакральне місце в житті героїв (новели “Ятері” і “Нічні купання в серпні” С. Осоки). Серед інших основних ознак слід назвати імпресіоністичність зображення образу моря (новели “Венеція” С. Грабаря, “Острів Брач” Л. Таран).
Код робінзонади в оповіданні «Пригоди професора Вільяма Вокса на острові Ципанго» Л. Чернова
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Кулакевич, Людмила
У статті подано результати дослідження особливостей використання фабули Дефо в українській літературі. Об’єктом дослідження є авантюрно-пригодницьке оповідання Леоніда Чернова (Малошийченка). Розглянуто характер художнього моделювання образів, розвиток мотивів, жанрові домінанти, що наближають твір письменника до жанру робінзонади. З’ясовано, що типові для робінзонади мотиви рятування від смерті під час кораблетрощі, ізольованого острова, вибудовування на острові культурного суспільства в мініатюрі в українському інваріанті зчеплені з мотивами протистояння природних / гуманістичних і псевдоістинних цивілізаційних основ. Мотиву морально-етичної катастрофи серед острів’ян, підпорядковано мотив християнського гріхопадіння, однак окреслена біблійна тема всіляко профанізується, набуваючи знижено-комічного звучання. Підкреслено, що життєві перипетії тубільців Ципанго є виразною ремінісценцією на класику сатири на всесвітню історію, у якій європейці традиційно поставали як світочі для колонізованих народів. Оповідання Л. Чернова можна означити як квазіробінзонада, адже в ньому переструктуровується / заперечується міф, який створила робінзонада (позитивний досвід виживання в малопристосованих умовах, перемога культурного виховання над тваринними інстинктами), і задається новий вектор – духовна деградація людини в технічно оснащеному світі. За структурними особливостями (рубрикація на частини і розділи, наявність у кожної рубрики своєї назви, панорамне зображення дійсності, уповільнений виклад) твір віднесено до жанру романів. Текст побудовано з урахуванням компетентності читача, без якої розуміння прихованого змісту буде неможливим. Акцентовано, що оповідання Л. Чернова є своєрідною трансформацією дискурсу Дефо, однак, при позірному використанні загальновідомої фабульної схеми, український письменник порушує зовсім інше філософське питання: як вижити людині в умовах цивілізації.
«З чузоземним паспортом я мандрую від моря до моря» – інтерпретація образу Одіссея у поезії Рози Ауслендер
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Кравчук, Ольга
Серед багатогранної творчості німецькомовної поетеси з Буковини, Рози Ауслендер (1901-1988), знаходимо чисельні античні образи та сюжети. Неодноразово авторка звертається у своїх творах до міфологічних персонажів, зокрема Орфея, Еврідики, Пегаса, Ікара, Іо, Афродіти та ін. Серед константних мотивів лірики Рози Ауслендер упродовж усього її творчого шляху – починаючи з часу першої еміграції та повоєнного періоду, позначеного травматичним досвідом пережитого Голокосту і безповоротної втрати зв’язку з рідним краєм – неодмінно з’являються ті, що пов’язані із циклом античних міфів про Одіссея, міфічного володаря острова Ітаки. В поетичних творах Р. Ауслендер простежуються два основних тематичних принципи тлумачення міфу: як довгої подорожі заради пізнання й пристрасті до мандрів, що символізує людське життя, та як теми вічного пошуку власної ідентичності, прагнення віднайти втрачену батьківщину. Поетеса проектує тематику міфу і на власне життя, сповнене як вимушених мандрів і пошуків, так і подорожей за власним бажанням, які були однією з пристрастей Р. Ауслендер. Багато значень містить у собі також один із центральних складових мотиву Одіссея – вода, що з’являється в різних констеляціях. Вода у Р. Ауслендер часто набуває різноманітних конотацій у межах її творчості: як душа, як щось підсвідоме та як плин часу. Так, у вірші «Одіссей» під водою знаходиться королівство тіней, в якому ауслендерівський Ніхто сам стає тінню. В такий спосіб проявляється травма страху та переслідувань, що назавжди оселилася у підсвідомості авторки. Авторка поєднує символіку води з образом матері, що з’являється під водою, яка є символом першоматерії та плодючості. На основі обраних поезій Рози Ауслендер буде проілюстровано особливості поетики текстів, проаналізовано образ Одіссея, окреслено літературно-естетичні орієнтири поетеси, традиційні та модерністські риси її письма.
Море як поле: архетипні топоси буття у повісті Е. Хемінгуея “Старий і море”
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Янковська, Жанна
Запропонована стаття дає можливість нового прочитання повісті Е. Хемінгуея “Старий і море”. Маємо за мету поєднання літературознавчого погляду на текст літературного твору з його аналізом за допомогою інтердисциплінарної методології із залученням методу архетипів та компаративних студій, що дозволяє більш “стереоскопічно” бачити зображені автором колізії та героїв. Для цього використано архетипний концепт “Дім – Поле – Храм”, універсальність якого була доведена працями К. Юнґа, М. Ґайдеґґера, Г. Гачева, С. Кримського. Таким чином до аналізу художнього тексту залучаються певні філософські категорії. Зазначені концептні топоси є буттєвою основою епічного твору, без її усвідом¬лення зображені у творі події сприймаються “площинно”. У повісті Е. Хемінгуея представлені усі три топоси буття, але якщо “Дім” та “Храм” оприявлені тільки окремими епізодами (що загалом характерно для творів такого обсягу), то натомість топос “Поле”, який у контексті повісті оприявнюється через Море – найбільш повно. Море як життєво важливий простір для головного героя, старого рибалки Сантьяго, містить усі ознаки топосу “Поле” із притаманною для нього бінарністю семантики: це, з одного боку, і своєрідний, життєво важливий “ріг достатку” для Сантьяго та йому подібних, як для хлібороба земля, на якій він вирощує врожай, і, з іншого боку, – це світ чужий, який завжди залишається до кінця не пізнаним, загадковим, це Поле боротьби – з негодою, стихією, “великою рибою”, акулами, навіть із самим собою, як це зображено в аналізованому творі. Зазначена методологія вже використовувалася авторкою для аналізу окремих літературних творів, в основному українських авторів. Повість Е. Хемінгуея з такого погляду проаналізована вперше, і в перспективі може бути застосований для прочитання інших його творів, як і творів інших авторів.
“... В кінці сценарію happy end”: наративна організація твору С. Курилова “Сам в океані”
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Вещикова, Олена
Метою наукової розвідки є проаналізувати експлікацію авторського задуму у книзі “Сам в океані: історія втечі”. Специфіка наративної організації твору полягає в тому, що в ньому репрезентовано ніби дві авторські свідомості: Станіслава Курилова (автора, наратора) і його дружини Олени Генделєвої-Курилової (укладачки посмертного видання книги). О. Генделєва-Курилова компонувала текст з автентичних нотаток чоловіка, тому є авторкою композиції розділів як реалізації авторської інтенції зокрема і наративної стратегії загалом. У статті зроблено спробу з’ясувати авторську інтенцію в побудові наративної стратегії, розглянувши твір крізь захоплення головного героя духовними практиками, а також ураховуючи те, що прижиттєве видання книги Курилова мало назву “Шлях”. Відповідно, проведено паралелі між наративами С. Курилова і шляхом духовного розвитку йога, що включає в себе особистий шлях вісьмома щаблями раджа-йоги та соціальний шлях проходження дев’яти світів. Внутрішня фіксована фокалізація (за Ж. Женеттом), позиція всевідаючого наратора створюють передумови для численних флешбеків голосу оповідача. Це дає можливість реципієнтові простежити формування особистості головного героя і його шлях саморозвитку. З’ясовано, що композиція твору має нелійнійний характер: перший розділ “Втеча” є кульмінацією, “в кінці сценарію happy end” (фраза з пісні гурту “Антитіла”, кліп на яку знято за мотивами історії С. Курилова). Історія про втечу з лайнера є так званим “дзеркалом” – проміжним етапом між п’ятим і шостим світами, кризовим моментом у житті, коли людина усвідомлює свою істинну сутність і призначення на шляху. Подальші розділи “Пошук шляху”, “Море”, “Бог” презентують проходження оповідачем якогось із дев’яти світів. Наратор у розділі “Йога” оповідає про свій досвід в опануванні щаблів раджа-йоги. Включення О. Генделєвою-Куриловою деяких розділів до книги стає вмотивованим, якщо розглядати їхній зміст як проходження п’ятого світу — матеріальних і духовних цінностей людей.
Вставні та вставлені конструкцій у сучасній українській мові: статус, функції
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Новікова, Ольга
Проблеми синтаксису постійно перебуває в центрі уваги мовознавців, оскільки структура речення в сучасній українській мові є доволі гнучким явищем, яке чутливо реагує на цільові установи комунікації. Це призводить до того, що на кожному етапі наукового пізнання постають нові питання. До таких актуальних проблем належить і питання категорії вставності, оскільки на сьогодні дослідження, пов’язані зі вставними та вставленими конструкціями, не розв’язують повністю проблему їх становлення та розвитку в сучасному мовознавстві. У статті розглянуто актуальні проблеми, пов’язані зі становленням категорії вставності, проаналізовано історію розвитку вчення про вставні та вставлені компоненти в сучасній лінгвістиці, виявлено спільні та специфічні риси функціонування зазначених конструкцій. Досліджено принципи розмежування вставних і вставлених конструкцій у мовознавстві. Аналіз показує, що на ранніх етапах розвитку синтаксичної науки розмежування вставних і вставлених компонентів не розглядалося, оскільки вони не мали чітких меж. Пізніше увагу науковців було зосереджено на сутності вставності; функціонуванні вставних одиниць; їхньому аналізі та семантиці; співвідношенні їх із частиною речення. Відокремлення вставлених конструкцій відбулося наприкінці 50-х – на початку 60-х років ХХ століття. З’ясовано, що вставлені конструкції є продуктивним засобом організації наукових і навчальних текстів. Оскільки поняття "вставленості" виходить за межі традиційного синтаксису й становить реалізацію площини вираження, що належить до специфіки не тільки певного стилю, а й конкретного автора, вивчення цієї категорії в лінгвістиці залишатиметься актуальним і в майбутньому. Проаналізовано праці українських лінгвістів щодо вивчення особливого статусу вставлених одиниць; їхнього факультативного характеру; структурної організації речень із зазначеними синтаксичними компонентами; їхньої позиції в реченні; семантики вставлених конструкцій; особливостей інтонування; комунікативного й текстового потенціалу зазначених одиниць; стилістичного потенціалу вставних і вставлених елементів.
Концептуализация: этапы становления концепта
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Попович, Елена; Томенко, Марина
Лингвокогнитивный и лингвокультурологический анализ культурных концептов является магистральной областью современных междисциплинарных исследований. Особый интерес представляет изучение концептов, отражающих историю, социальную жизнь и культуру нации. Данная статья посвящена этапам становления культурного концепта "flapper" в американской концептуальной модели общества. Выбор объекта исследования обусловлен его значимостью как семиосимвола эпохи 20-х годов прошлого века. Концепт flapper" представляет образ молодой и смелой американки, которая изменила стандарты поведения и красоты. Появление данного концепта было обусловлено экономическими и социальными изменениями в жизни американского общества в 1920-х годах. Новый феномен социальной и культурной жизни характеризовался ценностным отношением со стороны общества, именно поэтому он сформировался в концепт. Новый концепт, встраиваясь в концептуальную систему, дополняет или изменяет мировидение нации, как в случае с концептом "flapper", который во многом изменил само понятие "женщина", так же, как и отношение общества к нему. Будучи единицей концептуальной модели мира, на когнитивном уровне концепт "flapper" проявляется в ценностном отношении к понятию с точки зрения социальных норм, выражаясь в осуждении, либо в одобрении; на прагматическом уровне – в побуждениях следовать примеру, либо прекратить существование подобного понятия. Как категория сознания концепт "flapper" является сочетанием рационального и эмоционального, конкретного и абстрактного компонентов. Рациональная составляющая этого концепта представлена объективными характеристиками социального и вербального поведения молодых женщин, обусловленных ценностями, нормами и правилами; чувства симпатии и антипатии как эмоциональные реакции на поведение представляют эмоциональный компонент. Конкретное в концепте – это чувственно данные характеристики образа, который является частью материальной действительности. Процесс концептуализации феномена "flapper" проанализирован в данной статье.
Мариністичні мотиви та образи народних казок Закарпаття
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Дзямулич, Наталія; Дмитренко, Наталія
Спільність культурних основ індоєвропейської прабатьківщини різних народів та взаємопроникнення культур у процесі їх міграції спонукає до вивчення питання про запозичення та самобутність казкових мотивів. У цій статті проаналізовано мариністичні мотиви казок українського Закарпаття. Зроблено спробу виявити специфіку та символічне значення образів та елементів сюжету, повязаних з морем. Проаналізовано тексти казок зі схожими мотивами та досліджено особливості поетики закарпатської народної казки. Визначено зміст образів і символіки фольклорних творів, що дало можливості відтворити елементи прадавньої моделі створення світу у традиційній народній культурі закарпатського регіону. Здійснений аналіз фольклорних текстів і фахової літератури надав змогу визначити, що довготривале панування патріархальних відносин на території Закарпаття обумовило збереження тут давніх світоглядних уявлень та вірувань з антропоморфічним та анімістичним баченням природних явищ та сил. Встановлено, що міф був одним із важливих інструментів культурного творення народу, засобом кодування та зберігання історичної інформації, пізнання світу, який виявляє ментальність, світ думок, закони життя й соціуму. Стверджується, що згідно історичного розвитку фольклорних жанрів міфологічні уявлення перетікають в чарівну казку, та у цьому процесі частина стародавніх значень зберігається, трансформуючись відповідно до нових жанрових особливостей. Метою дослідження став аналіз мариністичних мотивів у закарпатських народних казках на основі фольклорних надбань та визначення особливостей казкової спадщини українського Закарпаття в контексті сучасного літературного процесу. Питання про мотиви моря в казках українського Закарпаття розглянуто на матеріалі збірок, записаних й упорядкованих вітчизняними дослідниками ХІХ – ХХ століття. В результаті аналізу автор доводить, що зміст народних казок регіону свідчить про давні активні культурні та економічні відносини з іншими народами, для яких море — невід'ємна складова життя. У дослідженні визначено, що на основі системного теоретичного аналізу народного епосу українського Закарпаття стало можливим знайомство з найдавнішим сприйняттям водних стихій, які здавна були пов’язані з головними ритуалами життєвого циклу людини.
Соціум радянського Києва у просторах пам’яті (О. Ільченко “Збирачі туманів”, С. Батурин “Шизґара”)
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Даниленко, Людмила
У статті розглядаються особливості художнього зображення соціального середовища радянського Києва у творах Олеся Ільченка “Збирачі туманів” і Сергія Батурина “Шизґара”. На основі літературознавчого дискурсу про “місця пам’яті” охарактеризовано топос Києва і людей у ньому; виявлено ідеї авторів-ровесників у реконструкції пам’яті; обґрунтовано роль засобів ліричного, комічного і драматичного для викриття радянськості. Місця пам’яті розглядаються у площині ретрочасу, яка наповнюється матеріальним − ландшафтом (з будівлями, вулицями, площами, парками, транспортом, водоймами) та ідеальним − соціумом (з ідеями, цінностями, думками, особистими, родинними, професійними відносинами, колективними справами, культурою, мистецтвом, традиціями, сферою послуг тощо). Сказано про те, що автори книг орієнтуються на локації, пов’язані з їхніми дитинством та юністю. Це викликає найщиріші відчуття і зізнання. У книгах Олеся Ільченка “Збирачі туманів” та Сергія Батурина “Шизґара” Київ як столиця Української Радянської Республіки представлений міською повсякденністю. Це дає змогу показати сутність “совкового” побуту, коли людина живе так, щоб терпіти, а не отримувати задоволення. Звертається увага на ідейне зображення місцевості з промовистими деталями. Інтер’єр помешкань старої інтелігенції Олесь Ільченко показує місця формування мислячої молоді в умовах тотального контролю. Проаналізовано майстерність автора в художньо-документальному зображенні київських вулиць, будинків, парків, монументальних споруд. У художньому баченні світу Сергія Батурина радянський соціум представлений столичною молоддю, яка прагне внутрішньої свободи, хоч і зростає в умовах зашореного контролю. Охарактеризовано місця подій, де формуються близькі стосунки хлопців і дівчат. У творах Олеся Ільченка і Сергія Батурина емоції та відчуття опираються на візуальні маркери, тісно пов’язані з пережитим. Часопростір радянського минулого в обох авторів наповнений ліризмом, іронією, карикатурністю, сарказмом. Зображення пам’ятних місць Києва активує асоціації, які, трансформуючись у часовому потоці, відкривають істини, важливі для осмислення сьогодення.
Семантична організація з’ясувальних конструкцій у романі Василя Шкляра “Ключˮ
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Олійник, Еліна
У статті виокремлено та описано семантичні різновиди з’ясувальних конструкцій у романі Василя Шкляра “Ключ”: 1) з’ясувальні речення інтелектуальної діяльності, що формуються опорними словами зі значенням мислення, судження; знання; висновку, рішення; 2) з’ясувальні речення психічної діяльності, що формуються опорними словами зі значенням відчуття, сприймання; віри; 3) з’ясувальні речення мовленнєвої діяльності; 4) з’ясувальні речення волевиявлення. Зацікавлення вчених з’ясувальними складнопідрядними реченнями обумовлено тим, що подібні конструкції включають структурно й семантично неоднорідні одиниці, які є причиною постійних дискусій навколо цього питання. Набуття й засвоєння лінгвістичних знань щодо способів вираження з’ясувальних відношень у складнопідрядному реченні пояснюється структурною складністю й семантичною різноманітністю цих конструкцій. У синтаксичній традиції критерії виділення семантичних різновидів складнопідрядних речень піддаються постійному перегляду. Важливим фактором визначення семантичних різновидів речень прислівного типу є лексичне навантаження опорного слова головної частини, засоби зв’язку між частинами, а також валентна зумовленість та частиномовні ознаки, які передбачають обов’язкову наявність підрядної частини. Головна частина з’ясувальних складнопідрядних речень інформаційно неповна й потребує певного конкретизатора, яким і виступає підрядна частина. Тому видається доречним конструкції зазначеного типу розмежовувати за семантикою опорного слова головної частини. У ролі опорного слова головної частини складнопідрядного з’ясувального речення найчастіше функціонують дієслова, дієприслівники, рідше – похідні від них іменники, прикметники, предикативи, що належать до певних семантичних типів лексики лексеми зі значенням інтелектуальної, психічної, мовленнєвої діяльності, буття та виявлення, волевиявлення). Доведено, що з’ясувальні конструкції об’єднуються в один структурно-семантичний тип на основі незаміщеності в головній частині граматичної позиції, обумовленої валентними властивостями опорних слів, що потребують з’ясування та доповнення їхньої структурно-змістової недостатності.

Переглянути

Перегляд 2019 за Дата публікації

Результатів на сторінці

Налаштування сортування