2019

Постійне посилання на фонд

https://dspace.bdpu.org.ua/handle/123456789/1423

Переглянути

Зараз показуємо 1 - 20 з 48

Соціум радянського Києва у просторах пам’яті (О. Ільченко “Збирачі туманів”, С. Батурин “Шизґара”)
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Даниленко, Людмила
У статті розглядаються особливості художнього зображення соціального середовища радянського Києва у творах Олеся Ільченка “Збирачі туманів” і Сергія Батурина “Шизґара”. На основі літературознавчого дискурсу про “місця пам’яті” охарактеризовано топос Києва і людей у ньому; виявлено ідеї авторів-ровесників у реконструкції пам’яті; обґрунтовано роль засобів ліричного, комічного і драматичного для викриття радянськості. Місця пам’яті розглядаються у площині ретрочасу, яка наповнюється матеріальним − ландшафтом (з будівлями, вулицями, площами, парками, транспортом, водоймами) та ідеальним − соціумом (з ідеями, цінностями, думками, особистими, родинними, професійними відносинами, колективними справами, культурою, мистецтвом, традиціями, сферою послуг тощо). Сказано про те, що автори книг орієнтуються на локації, пов’язані з їхніми дитинством та юністю. Це викликає найщиріші відчуття і зізнання. У книгах Олеся Ільченка “Збирачі туманів” та Сергія Батурина “Шизґара” Київ як столиця Української Радянської Республіки представлений міською повсякденністю. Це дає змогу показати сутність “совкового” побуту, коли людина живе так, щоб терпіти, а не отримувати задоволення. Звертається увага на ідейне зображення місцевості з промовистими деталями. Інтер’єр помешкань старої інтелігенції Олесь Ільченко показує місця формування мислячої молоді в умовах тотального контролю. Проаналізовано майстерність автора в художньо-документальному зображенні київських вулиць, будинків, парків, монументальних споруд. У художньому баченні світу Сергія Батурина радянський соціум представлений столичною молоддю, яка прагне внутрішньої свободи, хоч і зростає в умовах зашореного контролю. Охарактеризовано місця подій, де формуються близькі стосунки хлопців і дівчат. У творах Олеся Ільченка і Сергія Батурина емоції та відчуття опираються на візуальні маркери, тісно пов’язані з пережитим. Часопростір радянського минулого в обох авторів наповнений ліризмом, іронією, карикатурністю, сарказмом. Зображення пам’ятних місць Києва активує асоціації, які, трансформуючись у часовому потоці, відкривають істини, важливі для осмислення сьогодення.
Семантична організація з’ясувальних конструкцій у романі Василя Шкляра “Ключˮ
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Олійник, Еліна
У статті виокремлено та описано семантичні різновиди з’ясувальних конструкцій у романі Василя Шкляра “Ключ”: 1) з’ясувальні речення інтелектуальної діяльності, що формуються опорними словами зі значенням мислення, судження; знання; висновку, рішення; 2) з’ясувальні речення психічної діяльності, що формуються опорними словами зі значенням відчуття, сприймання; віри; 3) з’ясувальні речення мовленнєвої діяльності; 4) з’ясувальні речення волевиявлення. Зацікавлення вчених з’ясувальними складнопідрядними реченнями обумовлено тим, що подібні конструкції включають структурно й семантично неоднорідні одиниці, які є причиною постійних дискусій навколо цього питання. Набуття й засвоєння лінгвістичних знань щодо способів вираження з’ясувальних відношень у складнопідрядному реченні пояснюється структурною складністю й семантичною різноманітністю цих конструкцій. У синтаксичній традиції критерії виділення семантичних різновидів складнопідрядних речень піддаються постійному перегляду. Важливим фактором визначення семантичних різновидів речень прислівного типу є лексичне навантаження опорного слова головної частини, засоби зв’язку між частинами, а також валентна зумовленість та частиномовні ознаки, які передбачають обов’язкову наявність підрядної частини. Головна частина з’ясувальних складнопідрядних речень інформаційно неповна й потребує певного конкретизатора, яким і виступає підрядна частина. Тому видається доречним конструкції зазначеного типу розмежовувати за семантикою опорного слова головної частини. У ролі опорного слова головної частини складнопідрядного з’ясувального речення найчастіше функціонують дієслова, дієприслівники, рідше – похідні від них іменники, прикметники, предикативи, що належать до певних семантичних типів лексики лексеми зі значенням інтелектуальної, психічної, мовленнєвої діяльності, буття та виявлення, волевиявлення). Доведено, що з’ясувальні конструкції об’єднуються в один структурно-семантичний тип на основі незаміщеності в головній частині граматичної позиції, обумовленої валентними властивостями опорних слів, що потребують з’ясування та доповнення їхньої структурно-змістової недостатності.
Втрачене / невтрачене покоління : Ернест Хемінгуей – шістдесятництво – майдан – гібридна війна
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Рева, Лариса
Стаття базується на одночасових знакових збігах 2014 р. : 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря, і днем його пам’яті. Окрім того, Україна вступила у нав’язану їй фазу війни. Проблема, порушена автором у попередній частині, є продовженням літературознавчих досліджень, і сьогодні постає особливо актуально, оскільки на кону – не лише збереження української нації, її історії, яка на жаль, за певними лекалами, здатна повторюватися, а й самої України як держави. На паралелях творчості класика світової літератури Е. Хемінгуея, який не витримав іспитів життя, пустивши в себе кулю, українці хоробро протистоять ворогові. Жертовність українців під час Майдану, війни на Сході України, щоденний подвиг є ніби протиставленням легкодухості, виявом шаленого спротиву дійсності– «я не здамся без бою». Робиться спроба дослідити, що ж все-таки означає тренд «нова література»? Можливо, це просто атипове явище на літературному фронті персональної творчої біографії, спричинене трагічною екстремою 2014 р.? Література Майдану переросла в воєнну літературу, присвячену подіям війни на Сході України. Вчорашні майданівці, сьогоднішні добровольці стали боронити від ворожої навали рідну землю. Подвиг героїв, чия зірка спалахнула заради України, свідчить про незламну волю пересічного українця визволитися з пут рабства, ціною власного життя виборюючи свободу. І феномен подвигу триває. Автор висуває ряд невідкладних завдань, які необхідно втілювати. Програючи ворогові інформаційну війну, ми мусимо виграти цей бій. Постає нагальна проблема – створити унікальні портрети українців, в абсолютності їх багатограння – у побуті, мові, інтерв’ю, споминах, епістолярії тощо – в нашому житті, в минулих століттях, показати жіночий феномен, різноманітні інородні впливи – представити унікальну колекцію збірного портрета українця в літературній біографіці. Наша мета – не кількісно це зробити, а знайти те суттєве, що відрізняє українця, і, навпаки, що є схожого. Ми мусимо бути ближчими до світу, відкритими в спілкуванні, більше розказувати про семе самих, про війну –правдиво, чесно, відверто. Зліквідовувати білі плями яких би то не було замовчувань – за допомогою масмедіа, кінострічок, класичної літератури, публіцистики, живопису, театральних вистав тощо.
Сюжет, парафраз, алюзія, образ, жанр: трансформація двох біблійних сюжетів у давньому письменстві : рецензія на монографію Оксани Савенко “Трансформації різдвяного та великоднього сюжетів в українській літературі ХІ–ХVIII ст.” (Житомир, 2019)
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Новик, Ольга
Монографія Оксани Савенко розкриває шляхи побутування в українській літературі ХІ–ХVIII ст. двох магістральних біблійних сюжетів: різдвяного та великоднього. Оскільки давня література є наскрізь пронизана біблійним впливом, релігійною, а завдяки двом названим сюжетам, часто і христоцентричною. Дослідниця зробила спробу порівняти, на яких рівнях різножанрових текстів середньовічного та барокового письменства відбувалася трансформація сюжетів. Монографія складається зі вступу, семи розділів, висновків і списку використаних джерел.
Образ моря в українській поезії та її англомовних перекладах
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Василенко, Галина
У статті розглядаються особливості відтворення образу моря в англомовних перекладах української поезії. На основі зіставного аналізу паралельних текстів виявлено мовностилістичні форми зображення образу моря, його значення і функції, висвітлено застосовані перекладацькі прийоми для відтворення мариністичних образів, визначено перекладацькі трансформації. Літературознавчий підхід застосовано з метою обґрунтування художніх виражальних і зображальних засобів у структурі образу та їхнього відображення в поетичному перекладі, особливостей передачі авторської поетичної манери. Культурологічний підхід до проблеми відтворення образу моря в поетичному перекладі дозволяє з’ясувати роль моря як символу країни і зіставити його цінність в полі досвіду вихідної і цільової культур, пояснити особливості його образного втілення в поетичному перекладі, а також обґрунтувати співвідношення етнокультурної реалії і символу. Запропонована тема є мало дослідженою в поетичному перекладі, а тому має певну новизну. Образ моря в першотворах і їх перекладах має універсальні та етнокультурні риси. Етнокультурна особливість образу моря полягає в його здатності бути символом батьківщини, держави і її кордонів, місцем історичних подій. При відтворенні етнокультурної специфіки образ моря зазнає екзотизації через втрату ціннісних складників, звуження асоціативного поля, зниження рівня сприйняття. Універсальні естетичні особливості мариністичних образів включають образи античної міфології і світової літератури, властивість бути фоном ліричного переживання, місцем подій і драм, вживатися у формі порівняння, епітета, метафори як на мікрообразному, так і на макрообразному рівні. Найуживанішими перекладацькими засобами є калькування, перифразування, тлумачення з контексту, стилістична аналогія. Трансформації включають часткове зниження емотивної експресії і стирання етнокультурної специфіки, розгортання мікрообразного малюнка з метою експлікації змісту. Збалансованість етнокультурного й універсального при відтворенні образу моря в англомовних перекладах української поезії сприяють гармонізації світів вихідної і цільової культур в аспекті художньої міжкультурної комунікації.
Stage directions and their actualization in adjoining constructions and composite sentences
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Bohdan, Valerii
Up to now, far too little attention has been paid to the problems of text morphology, identification of means of joining separate sentences and supra-sentence entities to form larger text units and to the study of linguistic units that are their constituent parts. Even less attention is turned by linguists to the examining of extralingual means and their actualization in text units (which are investigated by us on the example of adjoining constructions (ACs) and composite sentences). Few studies in this regard are limited to the analysis of only stage directions within the frameworks of the ACs with coordinating relationship and compound sentences, as well as only in drama works. Thus, the ACs with subordinating relationship and complex sentences as well as texts of the other genres and functional styles are excluded. However, it has long been known that both linguistic and non-linguistic means of communication are interconnected and interdependent. Accordingly, without taking into account the latter, the content of the utterance may be incorrectly decoded by a reader. Thus, it is not enough for a linguist to confine himself to analysing only speech material. One must also take into account physical actions (gestures, facial expressions, etc.), intonations that carry a certain communicative load and in a real text turn into verbal form for their visual perception. It is noted that in the AC there occurs a formal separation and, at the same time, semantic adjoining of parts of one complex utterance. Unlike compound sentences which are not divided into parts by a stage direction, the cases of segmenting of complex sentences are registered (just as it occurs in the ACs). The conclusion was drawn about the universality of separating properties of the interpositively located stage directions in relation to the AC and CSs in terms of form with maintaining the semantic unity of their parts.
З історії фольклору Північного Приазов’я
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Нагай, Ірина
Література у всі часи залишалася суттєвим засобом етнокультурного самовиявлення. У зв'язку з цим, великого значення набуває наукове вивчення особливостей літературного доробку усіх народів, що проживають на території України, зокрема малих етнічних групп населення, для яких проблема збереження культури особливо актуальна. Вивчення творчості грецьких літераторів дозволяє скласти цілісне уявлення про еволюцію етнокультурної самоідентифікації цієї гілки грецької діаспори в Україні давнього часу, а особливо з часу переселення греків з Криму до Приазов'я. В статті розглядаються дві лінгвістичні групи греків Приазов'я, конкретизуються розбіжності в мові двох етнічних груп греків Приазов'я, осмислюються особливості літературного доробку греків-урумів та греків-румеїв, досліджуються історія фольклору та літературна спадщина греків Приазов'я. Історія збирання, публікації та вивчення народної творчості румеїв (переважно пісенної) лише одного разу була об'єктом спеціального дослідження, окремі ж висловлювання на цю тему можна знайти в працях Ф. Хартахая, В. Григоровича, Д. Спірідонова, К. Кіостан. Сьогодні існують окремі праці, які висвітлюють проблеми мови, культури, літератури, історії греків Приазов'я. Але на сьогодні цілісного уявлення про літературну спадщину греків Приазов'я поки не представлено. Більшість праць орієнтована на висвітлення культурологічних, історичних явищ. На жаль, матеріалів про вивчення фольклору урумів значно менше. Стаття конкретизує розбіжності в мові двох етнічних груп, аналізує літературну спадщину греків Приазов’я та визначає значення спадщини у відродженні грецької культури Приазов’я в контексті сучасного літературного процесу України. Введення в науковий обіг дослідження спадщини грецьких поетів та письменників Приазов'я збагатить українське літературознавство новими моментами в осмисленні розмаїтої гілки грецької літературної творчості, єдиної думки про яку та оцінку якої немає досі.
Франсуа Війон – Віктор Домонтович: між новим і минулим
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Новик, Ольга
У статті досліджується повість Віктора Домонтовича «Франсуа Війон». Текст розглядається крізь призму інтелектуальних пошуків Петрова-Бера у царині філософських та-історіософських досліджень. Встановлено, що жанр белетризованої біографії письменник використовує як форму для філософських міркувань про кризи в суспільстві і проблему митця. Проблема митця і суспільства автором переосмислюється не просто крізь призму кризи віків, письменник здійснює зіставлення переходу від Середньовіччя до нових часів і зміни в суспільстві на переломі ХІХ–ХХ ст. Образ Франсуа Війона постає завдяки авторському художньому втіленню низки гострих проблем: поет і суспільство, кохання і гроші, розпуста і тілесність, святість і гріховність, талант і продажність, життя і смерть тощо. Руйнування образу Мадонни-музи, бажаної і недосяжної, є знищенням ідеалів митця, його власного «Я», це шлях, що веде до відмови від ідеалів, і почасти уможливлює для читача розуміння трагічності постаті Франсуа Війона. Віктор Домонтович, послуговуючись образом поета давніх часів, проектує зміни, які в ньому відбуваються під впливом кризи суспільної і особистої, на людину початку ХХ ст. Таким чином автор переосмислює і світ, і людину епохи змін, зокрема людину творчу. При цьому у творі Віктора Домонтовича Франсуа-поет поступається першістю Франсуа-втіленню епохи. Боротьба з самим собою, відмова від шляху умовностей і заборон призводить до появи Франсуа-злочинця, порушника норм суспільної моралі. Талант – це те, що залишається у митця, попри зміни соціального статусу, імені й поведінки. Автором переосмислюються поняття віри і святості, гріха й покари в часи, коли нівелюються інші цінності, окрім влади грошей. У цьому контексті розглянуто і образи священиків у перехідні епохи, роль релігії та церкви. Однією з ключових постатей у житті Війона змальовано метра Гільйома, який виховував хлопчика молитвами у замкненому просторі: сад-церква-цвинтар. Бунт юнака співпадає з виходом зі звичного простору і кризою переконань.
Радянське «правосуддя» крізь призму ідеології Івана Багряного (за романом «Сад Гетсиманський»)
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Макарадзе, Христина
У статті здійснено спробу проаналізувати способи впливу радянської ідеології на персонажів-представників правозахисних органів в романі "Сад Гетсиманський" Івана Багряного. Метою статті є схарактеризувати образи тюремників у романі, простежити, що визначає їхню поведінку. На початку роботи було окреслено природу ідеологій у романі, які існували в опозиції одна до одної, зокрема, радянської офіційної пропаганди та авторської антирадянської гуманістичної концепції. Речниками радянської ідеології у творі є представники правосуддя, а у засобах їх зображення проявляється ідеологічна концепція автора. Теоричним підгрунтям роботи стали праці Р. Барта про міфи як про стереотипні уявлення, що усвідомлюються як природні та істинні. У статті здійснено спробу проаналізувати характер міфів та ідеологем, що лежать в основі світогляду тюремників та визначають їхню поведінку по відношенню до в’язнів. У роботі здійснено аналіз внутрішньої мотивації діяльності тюремників, серед якої ми виділяємо глибоко вкорінені у свідомість радянські міфи та особисту усвідомлену чи неусвідомлену психологічну або матеріальну вигоду. У процесі аналізу була відзначена потужна гуманістична концепція Івана Багряного, що виявляється у здатності психологічно тонко відчувати людську природу навіть у найжорстокішому каті. У романі поруч із зневажливим зображенням тюремників, викриттям їхніх найганебніших рис зявляється мотив співчуття до катів як до жертв пропаганди і власних егоїстичних несвідомих інтенцій. Автор показує, як ідеологія визначає свідомість тюремників, але водночас має потужний деструктивний вплив на них. На думку письменника, насилля суперечить природі людини, а отже, кати, незважаючи на заангажованість та цинічність не могли не відчувати внутрішній дисонанс. Було зроблено висновок, що письменник засуджує радянську систему та ідеологію, показавши її здатність руйнувати морально й фізично не тільки її противників, а також і адептів.
Ще один штрих до характеристики полемічної традиції українських унійних письменників: рецензія на монографію Руслана Ткачука “Полемічна традиція унійних письменників кінця XVI – першої половини XVII ст.: доба і постаті, текст і прототекст, риторика і поетика” (Київ, 2019)
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Новик, Ольга
Міжконфесійна полеміка викликала появу великого масиву текстів в українській літературі, які наразі ще очікують на увагу дослідників. Попри низку статей і монографій сучасних українських науковців, про полемічну літературу (С. Бабич, К. Борисенко, І. Ісіченко, Н. Поплавська, С. Сухарєва, Р.Радишевський, Л.Ушкалов та ін.), вочевидь, літературознавство тільки робить перші кроки до перепрочитання полемічних текстів, тим паче, що переважна частина пам’яток не перевидавалася, та ще й залишається не перекладеною українською мовою. Кожне нове дослідження, що вводить у науковий обіг тексти полемічного письменства, наразі є актуальним, тож і тема полемічної традиції унійних письменників кінця ХVI–першої половини XVII ст. є на часі. Традиція полемічної літератури формувалася під впливом багатьох чинників, поєднувала вплив як православної, так і католицької культури, а вивчення цього пласту письменства вимагає міждисциплінарного підходу.
Поетика казок Олександра Олеся
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Школа, Валентина
У статті аналізуються особливості функціонування в авторських драматичних текстах елементів поетики, запозичених із арсеналу фольклорного жанру (казки). Проведене дослідження засвідчує, що в процесі поетичного освоєння фольклорних багатств письменник вдавався до таких процесів: інсценізація фольклорного жанру (казки); обробка народнопоетичних мотивів; ускладнення одномотивних фольклорних сюжетів через уведення нових персонажів і додаткових мотивів. Проведено розгляд творів, які містять упізнаваний фольклорний знак, що демонструє їхню генетичну залежність від фольклорних прототекстів. О. Олесь драматизував народноепічний наратив, інтерпретуючи сюжети народної казки чи подаючи їх авторські версії. Письменник продемонстрував численні форми і способи рецепції та переосмислення творів народного епосу: перенесення до своїх п’єс готових сюжетів і образів, творче переосмислення їх, підпорядкування своєму індивідуальному задумові й стилеві.
Тема самоубийства в английской, украинской и русской литературе
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Панова, Наталья
На сьогодні проблема самогубства стає все більш актуальною. Про це свідчать статті в пресі, електронні ЗМІ, а також твори художньої літератури, що описують як вчинені самогубства, так і суїцидальні спроби. У свідомості людей існує дві абсолютно протилежні точки зору на дану проблему. З одного боку, самогубство розглядається як прояв свободи вибору особистості, яка може вибрати смерть, в тому числі і «смерть від власної руки». З іншого, суїцид розглядається як явище соціальне, що зачіпає інтереси суспільства. Самогубство конкретної особистості відбивається на мікросоціальних структурах даного суспільства, впливаючи на його стан в цілому. Вивчаючи проблему самогубства в художній літературі, не можна не торкнутися теми смерті, так як самогубство – це і є смерть, тільки «смерть від власної руки». Наука про смерть називається Танатологія і має певну структуру. Крім власне танатології, сюди входить суїцидологія, яка вивчає феномен самогубства; теорія агресивності; тафологія, присвячена похоронній культурі; іммартологія, що досліджує уявлення про безсмертя; геронтологія, наука про старіння, і кримінологія – дисципліна, що вивчає вбивство. Підводячи підсумки, слід зазначити, що проблема самогубства знаходиться в полі зору не тільки медиків, психологів, суїцидологів і філософів, але і письменників. Тільки твір художньої літератури може уявити суспільній свідомості самогубство таким, як воно є, без будь-яких таємниць. Саме в художньому творі читач має можливість потрапити у внутрішній світ самогубці, дізнатися його думки і почуття, а також зрозуміти головний мотив, який штовхнув героя на такий серйозний крок. Тільки художня література може дозволити наблизитися до свідомості самогубці.
Certain Peculiarities of the Juridical Translation
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Khalabuzar, Oxana
The social and political role of translation/interpretation has probably been most strongly felt in the 20th -21stcenturies when it provided the dissemination of political (doctrinal) ideas, of social, juridical and political knowledge in various fields of sciences.Within new conditions which take place in modern society we have to consider transformational processes in juridical systems. Interaction of different countries states new demands which are resulted in necessity of professional training of future specialists-translators. The main aim of legal communication is to state the conditions binding two parties in an undertaking. The most general function of the style of juridical documents predetermines certain peculiarities of the style. The most noticeable of all syntactical features are the compositional patterns of the variants of juridical documentation. The over-all code of the juridical translation falls into a system of subcodes, each characterized by its own terminological nomenclature, its own compositional form, its own variety of syntactical arrangements. But the integrating features of all these sub-codes emanating from the general aim of agreement between parties, remain the following: 1. conventionality of expression; 2. absence of any emotiveness; 3. the encoded character of language; symbols and 4. a general syntactical mode of combining several pronouncements into one sentence. The most striking feature is a special system of juridical cliches, terms and set of legal expressions. The translator is allowed to resort to a description or interpretation, only in case “direct translation” is impossible. Similarity in structure is preserved in respect to the smallest segments of the original document (speech of the process’s participant).
Фольклоризм творів українських митців 20-30-х років ХХ століття
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Школа, Валентина
Статтю присвячено дослідженню актуальної сучасної наукової проблеми взаємодії фольклору та інших видів мистецтва. Зазначено, що народна творчість багатьма каналами входить у свідомість митця і як матеріал, який підлягає безпосередньому мистецькому використанню, і як комплекс багатоманітних вражень, які живлять його художню уяву. У розвідці розглядаються питання взаємодії колективної та авторської індивідуальної творчості, з’ясовано, що органічний зв’язок із фольклором характерний для українських митців різних історичних етапів. Дослідницею розкривається суть поняття фольклоризм. Окреслюються форми фольклоризму мистецьких творів. Аналізуються прояви фольклоризму в художній культурі, зокрема в періоди (романтизм, модернізм) спалахів його активності. З'ясовуються передумови актуалізації фольклорно-мистецької взаємодії в 20--ті роки ХХ століття – епоху українського Відродження. Питання фольклоризму досліджуються на матеріалі музичних, малярських та літературних творів. Висвітлюються способи проникнення фольклору в авторські тексти. В аспекті фольклоризму осмислюється діалектика розвитку культурної та художньої свідомості зазначеного історичного періоду. Зауважується, що дослідження взаємодії фольклору з літературою та іншими видами мистецтва (музикою, живописом) активізує міждисциплінарний контекст.
Джейн Остін, капітани і море: мариністичні образи в романах англійської письменниці
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Філоненко, Софія
Мариністичні образи посідають значне місце у творчості англійської романістки Джейн Остін. Це зумовлюється як обставинами її життя, так і літературними стратегіями і жанровими пошуками. Образи моря і приморських містечок найчастіше з’являються у пізніх романах Остін: “Доводах розсудку”, “Менсфілд-парку”, незавершеному “Сендітоні”. Роман “Доводи розсудку” є найбільш “флотським” з усіх творів авторки. У ньому тема морської кар’єри розглядається як соціальний ліфт, як дає змогу героям влаштувати особисте щастя. Це проявляється в сюжетній лінії капітана Фредеріка Вентворта та його коханої Енн Елліот. Морське узбережжя в Лаймі є простором змін для героїв, відновлення їхніх стосунків після восьми років розлуки. Море також символізує непевність, небезпеку. Роман “Сендітон” є “першим романом морського узбережжя”, на думку дослідниці Кетрін Сазерленд. У ньому зображується модний морський курорт, де збирається строкате товариство. Головна героїня роману Шарлотта Хейвуд спостерігає за галереєю комічних та ексцентричних типів, за порушеннями правил здорового глузду. “Сендітон” було написано перед смертю письменниці, тому твір лишився незавершеним, існує лише фрагмент роману. Багато авторів спробували продовжити сюжетні лінії роману, розгорнувши любовну історію між Шарлоттою та містером Сідні Паркером. Найноввіша спроба продовжити сюжет – телевізійний міні-серіал “Сендітон” сценариста Ендрю Девіса, продемонстрований на британському телеканалі ITV у серпні-жовтні 2019 року. Серіал критикують за надмірне осучаснення тематики, зокрема мотиви сексуальності та расової нетерпимості, а також за відсутність хепі-енду, що нетипово для романів Джейн Остін. Образ морського курорту в романі постає сетінгом для розгортання як любовної історії, так і “звичаєвої комедії”.
Варіантні форми іменників жіночого роду в заперечних конструкціях сучасної української мови
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Юносова, Валентина
У статті досліджено проблему взаємодії варіантних форм родового та знахідного відмінків у заперечних конструкціях, що є актуальною для сучасного українського мовознавства. Труднощі розмежування обох варіантних відмінкових форм стосуються насамперед іменників жіночого роду, тому метою роботи було виявити та проаналізувати вживання вказаних форм у заперечних конструкціях української мови початку ХХІ ст. у публіцистичному дискурсі. Матеріалом для дослідження слугували заперечні конструкції (1200 одиниць), зафіксовані в сучасних періодичних виданнях України. У статті проаналізовано формальні та лексико-семантичні особливості додатка, вживаного при перехідному дієслові із заперечною часткою не, а також схарактеризовано типи синтаксичних конструкцій із запереченням та виявлено тенденції у вживанні варіантних відмінкових форм іменників жіночого роду. У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. в усіх функціональних стилях української літературної мови засвідчено домінування в заперечних конструкціях іменників у родовому відмінку. Уживання форм знахідного відмінка деякі лінгвісти вважають порушенням граматичних норм української мови. Проте суцільна вибірка заперечних конструкцій із текстів публіцистики початку ХХІ ст. засвідчила переважання форм знахідного відмінка іменників жіночого роду. На вибір однієї з варіантних форм, як свідчить статистичний аналіз зібраного матеріалу, крім позиції іменника відносно перехідного дієслова з часткою не, впливають також інші чинники, зокрема лексико-граматичні та граматичні значення іменників, а також вид дієслова. Характерно, що форм знахідного відмінка в заперечних конструкціях переважно набувають назви істот, іменники з конкретним значенням, а також іменники І відміни (для уникнення омонімії форм родового відмінка однини і знахідного множини). Значну перевагу має знахідний відмінок у конструкціях, де відмінкова форма іменника підпорядкована інфінітиву, відокремленому від заперечної частки словами, що входять до складу присудка. У родовому відмінку здебільшого вживаються іменники ІІІ відміни, а також абстрактні назви.
Смыслообразующая функция эвфонических элементов в сюрреалистической поэзии
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Прадивлянная, Людмила
У статті розглядаються проблеми вивчення співвідношення звучання слова і його значення у поетичному тексті. Питання звукової організації тексту відносяться до пріоритетних напрямів сучасної лінгвістики й вивчаються фоносемантикою (роботи О. Журавльова, С. Вороніна, Л. Прокоф'євої). Особливу роль звуковий символізм грає у поетичному тексті. Аналіз семантичних можливостей звуку в статті пропонується на матеріалі поезії російського поета-іммігранта Бориса Поплавського (1903-1935), у творчості якого простежується сюрреалістична тенденція. Сюрреалістична поезія, яка являє собою абсурдний та довільний автоматичний потік асоціативних образів, надає особливо цікавий матеріал для вивчення «звукової тканини» (Р. Якобсон) творів завдяки своїй орієнтації на передачу несвідомого. Фоносемантика також має ореол підсвідомого (О. Журавльов) та може допомогти в сприйнятті цієї досить складної поезії. В ході аналізу фоносемантичних особливостей текстів збірки Автоматичних віршів Б. Поплавського розглянуті їх архітектонічні характеристики, виділені «опорні елементи» в сприйнятті поезії, розглянуто, яким чином звукова організація вірша та акустичні особливості звуків підсилюють або модифікують його змістовний рівень. Аналіз поетичного тексту показує, що співвідношення звуку і сенсу можна розглядати як принцип, що структурує поетичне враження. Значна кількість опорних елементів в тексті допомагають в сприйнятті сюрреалістичних образів. Такими опорами можуть бути типові для евфонії – асонанси, алітерації, звуконаслідувальна лексика, ономатопея, парономазія, рими (в цілому, не типові для сюрреалізму), повтори, паралельні конструкції, а також будь-які порушення ритмічної мелодики вірша – спондеї, подовження рядка великою кількістю ненаголошених складів. Потрапляючи в сильні позиції, вони допомагають читачеві інтуїтивно вловити «підводні» смисли вірша. Особливий інтерес представляють акустичні характеристики звуку в їх співвідношенні з семантичними значеннями слів, а також звукові контрасти, які створюють поети для посилення естетичного переживання читача.
Літературна версія колективної пам’яті в мемуарній прозі української діаспори: етнопсихологічний аспект
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Богданова, Марина Миколаївна
У статті розглянуто літературну версію колективної пам’яті в мемуарній прозі діаспори через аналіз етнопсихологічних характеристик українства за кордоном. Послуговуючись роботами М. Альбвакса, Ю. Лотмана, Я. Ассмана, П. Рикера та ін., у статті проаналізовано біографічний нарис про Василя Перепелюка «Новими дорогами» (упорядник Наталія Когуська), Анни Лесків-Кіт «Закерзонські долі. Спогад про село Корчмин», Маргарити Пилипчук «Як губилося минуле». Автор спогаду послуговується автобіографічною пам’яттю, що з усіх видів є найбільш тривалою, яка з роками здатна випрозорюватися. Так, у нарисі «Новими дорогами. Спогад про Василя Перепелюка» репрезентовано всі етнічні символи українців: мову, релігію, звичаї, одяг, страви. У спогаді Анна Лесків-Кіт «Закерзонські долі. Спогад про село Корчмин» висвітлює проблему колективної пам’яті українців, яка була заблокована в радянські часи. Авторка розкриває факти виборювання незалежності української держави учасниками УПА. Спомин розкриває не тільки факти певних історичних подій, а й репрезентує релігійність як один із основних духовно-етнічних вимірів українців. Спогад Маргарити Пилипчук «Як губилося минуле» містить інформацію про часи становлення радянської влади, німецької окупації, життя емігранта, а також етнопсихологічні та духовно-сакральні характеристики українців. Певну частину спогадів про релігійні свята доповнюють уявлення про цілісну систему світобачення українця. У проаналізованих творах наратор і як комунікант, і як безпосередній учасник подій, згадує і передає реципієнту певні факти зі свого життя та життя суспільства: еміграція та облаштування побуту; психологічні переживання; етнопсихологічні та ментально-духовні особливості українства; радянську та діаспорну рецепцію на певні історичні події та факти. Таким чином, наратор, що є і головним героєм спогаду, як комунікант передає пам'ять про певні події, свідком і учасником яких був сам. Саме тому специфікою мемуарної літератури є фактографічність, хронікальне відтворення подій, документалізм, певна суб’єктивізм, вмотивованість.
“Степ і море скрізь битий шлях, скрізь золото, слава”: ейдологічний комплекс у системі державотворчих ідей Дмитра Донцова
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Колкуткіна, Вікторія
У статті досліджується ейдологічний комплекс у системі державотворчих ідей Дмитра Донцова, обгрунтувано взаємозв’язок між образною системою його есеїстики та державотворчими ідеями. Тема актуальна з огляду на окремі спостереження авторів постколоніального періоду щодо націософського потрактування публіцистики 20-30 років ХХ століття, функціонального призначення та системного аналізу провідних образів у статтях Д. Донцова. З’ясовано, що публіцист хоча й виражав ідейно-настоєві думки, постулати, тенденції своєї доби, але виходив із питомих українських реалій, потреб, вимог, запитів, сформував і показав шляхи націєтворення і націєствердження, без яких нація не існуватиме і не виживатиме. Концепти степу і моря, образи “живої” чи сплюндрованої землі, слава козацька вжиті Д.Донцовим задля того, щоб порушити в рецепції читача смисложиттєві для буття національної спільноти питання, тому й ейдологічна система спонукатиме повернути людину і народ на власний історичний шлях. У результаті роботи визначено, що провідним, наскрізним основообразом виступає Україна, що охоплює праналізовані в статті домінуючі образи степу, моря, землі, шляху та виступає фундаментальним смисловим концептом. Батьківщина осмислена публіцистом як опора екзистенції, як суто українська основа, яку потрібно боронити, захищати й охороняти. Воднораз – це ще й образ-код, який розкривається не ізольовано, а через чітко окреслену філософсько-есхатологічну дихотомію: воля/неволя, життя/смерть, свобода/рабство, буття земне/вічне життя, занепад/відродження. Літературний герой, перебуваючись у тісних взаємозв’язках з відповідними образними структурами, закорінюється або ж утрачає власні корені, відтоді й змінюється смислове онтологічне навантаження образу України, що літературно інтерпретується як історичний шлях, який охоплює безмежний часо-простір, де ліричний герой онтологічно розмислює над складнощами вибору особистісної дороги, над доцільністю вже обраного шляху і уподібнюється власній державі, яка історично здійснюється, визначається, яким історичним шляхом їй крокувати.
Визначення роду іменників в українській мові
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Шипович, Мирослава
У статті розглянуто проблеми та труднощі, які виникають при визначенні роду іменників на етапі поглиблення, узагальнення та систематизації знань з української мови. Іменник є однією з найбільш досліджених частин мови. Проте незважаючи на тривалу історію дослідження іменників ще й досі постає питання, на які мовознавча наука ще не дала повністю остаточної відповіді. До них, зокрема, належить і проблематика такого поняття як рід іменників, оскільки й нині це викликає неабиякі труднощі при правильному їх визначенні. В статті обґрунтовано особливості утворення та визначення чоловічого, жіночого, середнього та спільного родів. Граматичний рід іменників є досить абстрактною граматичною категорією, оскільки зв’язок його зі значенням іменника, особливо в назвах неістот, простежується слабко або не простежується взагалі. Граматичний рід в іменниках – назвах істот та неістот виявляється по-різному: у назвах неістот граматичний рід є категорією суто граматичною, формальною, у назвах істот він пов’язаний із поняттям статі і є категорією лексико-граматич¬ною. Граматичний рід у цих двох групах іменників виражається різними засобами. За цієї умови категорійна функція чоловічого і жіночого роду спрямована на відображення реальних, пов'язаних із позамовною дійсністю, розрізнень істот, що супроводжується певними формальними показниками – флексіями і словотворчими суфіксами та синтаксичними засобами. Також розглянуто як визначається рід імен та прізвищ іменника, які визначається за статтю їх носія. Великі труднощі виникають при визначення роду в іменниках іншомовного походження. Тому, саме на визначення їх роду, у статті звернено особливу увагу. Приділена увага специфіці визначення роду в іменниках – назвах професій, посад, звань. Розглянуто та проаналізовано творення іменників зі значенням речовини та збірних, а саме розглянуто ті труднощі, які виникають при ознайомленні зі збірними іменниками, що означають сукупність однорідних осіб, предметів як єдине ціле та детально проаналізовано іменники з речовинним значенням. Таким чином, в українській мові правильне визначення роду іменників зазвичай вдається важко багатьом. Саме в цій статті й були розглянуті ті правила вживання цієї граматичної категорії, які необхідно знати, щоб мати змогу зорієнтуватися у правильному їх визначенні.

Переглянути

Перегляд 2019 за Дата публікації

Результатів на сторінці

Налаштування сортування