2019

Постійне посилання на фонд

https://dspace.bdpu.org.ua/handle/123456789/1423

Переглянути

Зараз показуємо 1 - 20 з 48

Certain Peculiarities of the Juridical Translation
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Khalabuzar, Oxana
The social and political role of translation/interpretation has probably been most strongly felt in the 20th -21stcenturies when it provided the dissemination of political (doctrinal) ideas, of social, juridical and political knowledge in various fields of sciences.Within new conditions which take place in modern society we have to consider transformational processes in juridical systems. Interaction of different countries states new demands which are resulted in necessity of professional training of future specialists-translators. The main aim of legal communication is to state the conditions binding two parties in an undertaking. The most general function of the style of juridical documents predetermines certain peculiarities of the style. The most noticeable of all syntactical features are the compositional patterns of the variants of juridical documentation. The over-all code of the juridical translation falls into a system of subcodes, each characterized by its own terminological nomenclature, its own compositional form, its own variety of syntactical arrangements. But the integrating features of all these sub-codes emanating from the general aim of agreement between parties, remain the following: 1. conventionality of expression; 2. absence of any emotiveness; 3. the encoded character of language; symbols and 4. a general syntactical mode of combining several pronouncements into one sentence. The most striking feature is a special system of juridical cliches, terms and set of legal expressions. The translator is allowed to resort to a description or interpretation, only in case “direct translation” is impossible. Similarity in structure is preserved in respect to the smallest segments of the original document (speech of the process’s participant).
Cпецифіка внутрішньої неморфологізованої транспозиції відмінкової напівпериферії в сучасній українській мові (родовий відмінок)
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Дацюк, Вікторія; Гончарук, Олена
Граматичний лад сучасних мов, зокрема й української, характеризує система граматичних категорій, що, виконуючи роль ядерних компонентів мовної організації, репрезентовані на багатьох ярусах мовної структури. Статтю присвячено актуальним проблемам категорії відмінка іменників, зокрема родового. Визначено, що лінгвісти стояли на різних позиціях у розуміні суті особливостей функціонування родового відмінка. Виявлено, що семантико-синтаксична складність родового відмінка полягає у тому, що він найбільше з-поміж інших відмінкових форм ґрунтується на транспозиційних зв’язках з іншими грамемами. Окреслено, що прийменниковий родовий відмінок може залежати від компаративних прикметникових предикатів якості-відношення, прислівникових предикатів якості-відношення, предикатів кількості-відношення та стану-відношення, перебуваючи в правобічній валентності. Охарактеризовано, що у реченнєвих структурах із суперлативним предикатом поряд з об’єктом порівняння часто може вживатися власне-об’єкт, який має обмежувальне значення й пов’язується з предикатом неголовним, периферійним валентним зв’язком. Такому додатковому компонентові властивий найменший ступінь необхідності. Зрідка в мовленні трапляються конструкції з прийменниковим родовим відмінком іменників, що є репрезентантом суб’єктної синтаксеми. Генітив із семантикою суб’єкта стану засвідчений у конструкціях із дієсловами достатності/недостатності. Специфіка вказаного компонента полягає у вираженні відчуття фізичної або морально-психічної достатності/недостатності чого-небудь необхідного чи бажаного. Зауважено, що в сучасній українській літературній мові родовий відмінок є єдиним морфологічним варіантом суб’єктної синтаксеми, яка входить у валентну рамку компаративних і суперлативних предикатів кількості-відношення. За такого функціоннування відмінкове закінчення родового доповнюють кількісні модифікації, а саме семантика неозначеності. Виявлено, що грамема родового за умови вторинного функціонування засвідчена в об’єктній та суб’єктній семантико-синтаксичних позиціях, які становлять центр транспозиційних форм генітива. Периферію структурують компоненти, виражені родовим, які репрезентують синкретизм суб’єкта й предиката, а також у ролі локативної синтаксеми.
Stage directions and their actualization in adjoining constructions and composite sentences
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Bohdan, Valerii
Up to now, far too little attention has been paid to the problems of text morphology, identification of means of joining separate sentences and supra-sentence entities to form larger text units and to the study of linguistic units that are their constituent parts. Even less attention is turned by linguists to the examining of extralingual means and their actualization in text units (which are investigated by us on the example of adjoining constructions (ACs) and composite sentences). Few studies in this regard are limited to the analysis of only stage directions within the frameworks of the ACs with coordinating relationship and compound sentences, as well as only in drama works. Thus, the ACs with subordinating relationship and complex sentences as well as texts of the other genres and functional styles are excluded. However, it has long been known that both linguistic and non-linguistic means of communication are interconnected and interdependent. Accordingly, without taking into account the latter, the content of the utterance may be incorrectly decoded by a reader. Thus, it is not enough for a linguist to confine himself to analysing only speech material. One must also take into account physical actions (gestures, facial expressions, etc.), intonations that carry a certain communicative load and in a real text turn into verbal form for their visual perception. It is noted that in the AC there occurs a formal separation and, at the same time, semantic adjoining of parts of one complex utterance. Unlike compound sentences which are not divided into parts by a stage direction, the cases of segmenting of complex sentences are registered (just as it occurs in the ACs). The conclusion was drawn about the universality of separating properties of the interpositively located stage directions in relation to the AC and CSs in terms of form with maintaining the semantic unity of their parts.
The synonymic paradigm of the concept tolerance (on the material of English, German, Russian, Ukrainian languages)
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Yudko, Ludmyla
The present article is dedicated to the problem of verbalization of the concept TOLERANCE in the linguocultures of Great Britain, Germany, Russia and Ukraine. The use of the methodology of concept analysis at the overlapping of linguocultural and linguo-cognitive approaches offered by L. Kompantseva is put forward. The methodology based on the following parameters: semantic analysis of the keyword which nominates the concept; lexical-semantic analysis of systematic links; etymological analysis of the key words; semantic analysis of direct and indirect nominations; interpretive semantic analysis of hyperlinks; interpretive semantic analysis of the contexts; interpretive analysis of associations related to the investigated concept; analysis of the key ideas which determine the investigated concept. Based on associative dictionaries, dictionaries of synonyms and the associative experiment, the synonymic paradigm of the concept has been investigated. The article substantiates the use of the term “thematic group”; common and distinctive thematic groups of synonyms of the concept TOLERANCE verbalizer in the English, German, Russian and Ukrainian linguocultures have been defined, and its component analysis has been held. The associative analysis made it possible to define common and specific thematic groups in the studied linguocultures. The following thematic groups are recognized as specific: “satisfaction”, “reward”, “endurance”, “fortitude”, “impartiality” – English linguoculture; “tranquility”, “right of free movement and residence”, “nobleness”, “generous nature”, “advertence”, “generosity”, “freedom of actions” – German linguoculture; “gentleness”, “pride”, “freethinking” – Russian linguoculture; “humanity”, “mutual respect”, “mutual understanding”, “mannerliness” – Ukrainian linguoculture. The results of the study demonstrated a disproportion of actualization of the concept TOLERANCE, due to extralinguistic factors, historical, socio-political, philosophical features of formation of national views of the world.
“... В кінці сценарію happy end”: наративна організація твору С. Курилова “Сам в океані”
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Вещикова, Олена
Метою наукової розвідки є проаналізувати експлікацію авторського задуму у книзі “Сам в океані: історія втечі”. Специфіка наративної організації твору полягає в тому, що в ньому репрезентовано ніби дві авторські свідомості: Станіслава Курилова (автора, наратора) і його дружини Олени Генделєвої-Курилової (укладачки посмертного видання книги). О. Генделєва-Курилова компонувала текст з автентичних нотаток чоловіка, тому є авторкою композиції розділів як реалізації авторської інтенції зокрема і наративної стратегії загалом. У статті зроблено спробу з’ясувати авторську інтенцію в побудові наративної стратегії, розглянувши твір крізь захоплення головного героя духовними практиками, а також ураховуючи те, що прижиттєве видання книги Курилова мало назву “Шлях”. Відповідно, проведено паралелі між наративами С. Курилова і шляхом духовного розвитку йога, що включає в себе особистий шлях вісьмома щаблями раджа-йоги та соціальний шлях проходження дев’яти світів. Внутрішня фіксована фокалізація (за Ж. Женеттом), позиція всевідаючого наратора створюють передумови для численних флешбеків голосу оповідача. Це дає можливість реципієнтові простежити формування особистості головного героя і його шлях саморозвитку. З’ясовано, що композиція твору має нелійнійний характер: перший розділ “Втеча” є кульмінацією, “в кінці сценарію happy end” (фраза з пісні гурту “Антитіла”, кліп на яку знято за мотивами історії С. Курилова). Історія про втечу з лайнера є так званим “дзеркалом” – проміжним етапом між п’ятим і шостим світами, кризовим моментом у житті, коли людина усвідомлює свою істинну сутність і призначення на шляху. Подальші розділи “Пошук шляху”, “Море”, “Бог” презентують проходження оповідачем якогось із дев’яти світів. Наратор у розділі “Йога” оповідає про свій досвід в опануванні щаблів раджа-йоги. Включення О. Генделєвою-Куриловою деяких розділів до книги стає вмотивованим, якщо розглядати їхній зміст як проходження п’ятого світу — матеріальних і духовних цінностей людей.
Варіантні форми іменників жіночого роду в заперечних конструкціях сучасної української мови
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Юносова, Валентина
У статті досліджено проблему взаємодії варіантних форм родового та знахідного відмінків у заперечних конструкціях, що є актуальною для сучасного українського мовознавства. Труднощі розмежування обох варіантних відмінкових форм стосуються насамперед іменників жіночого роду, тому метою роботи було виявити та проаналізувати вживання вказаних форм у заперечних конструкціях української мови початку ХХІ ст. у публіцистичному дискурсі. Матеріалом для дослідження слугували заперечні конструкції (1200 одиниць), зафіксовані в сучасних періодичних виданнях України. У статті проаналізовано формальні та лексико-семантичні особливості додатка, вживаного при перехідному дієслові із заперечною часткою не, а також схарактеризовано типи синтаксичних конструкцій із запереченням та виявлено тенденції у вживанні варіантних відмінкових форм іменників жіночого роду. У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. в усіх функціональних стилях української літературної мови засвідчено домінування в заперечних конструкціях іменників у родовому відмінку. Уживання форм знахідного відмінка деякі лінгвісти вважають порушенням граматичних норм української мови. Проте суцільна вибірка заперечних конструкцій із текстів публіцистики початку ХХІ ст. засвідчила переважання форм знахідного відмінка іменників жіночого роду. На вибір однієї з варіантних форм, як свідчить статистичний аналіз зібраного матеріалу, крім позиції іменника відносно перехідного дієслова з часткою не, впливають також інші чинники, зокрема лексико-граматичні та граматичні значення іменників, а також вид дієслова. Характерно, що форм знахідного відмінка в заперечних конструкціях переважно набувають назви істот, іменники з конкретним значенням, а також іменники І відміни (для уникнення омонімії форм родового відмінка однини і знахідного множини). Значну перевагу має знахідний відмінок у конструкціях, де відмінкова форма іменника підпорядкована інфінітиву, відокремленому від заперечної частки словами, що входять до складу присудка. У родовому відмінку здебільшого вживаються іменники ІІІ відміни, а також абстрактні назви.
Визначення роду іменників в українській мові
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Шипович, Мирослава
У статті розглянуто проблеми та труднощі, які виникають при визначенні роду іменників на етапі поглиблення, узагальнення та систематизації знань з української мови. Іменник є однією з найбільш досліджених частин мови. Проте незважаючи на тривалу історію дослідження іменників ще й досі постає питання, на які мовознавча наука ще не дала повністю остаточної відповіді. До них, зокрема, належить і проблематика такого поняття як рід іменників, оскільки й нині це викликає неабиякі труднощі при правильному їх визначенні. В статті обґрунтовано особливості утворення та визначення чоловічого, жіночого, середнього та спільного родів. Граматичний рід іменників є досить абстрактною граматичною категорією, оскільки зв’язок його зі значенням іменника, особливо в назвах неістот, простежується слабко або не простежується взагалі. Граматичний рід в іменниках – назвах істот та неістот виявляється по-різному: у назвах неістот граматичний рід є категорією суто граматичною, формальною, у назвах істот він пов’язаний із поняттям статі і є категорією лексико-граматич¬ною. Граматичний рід у цих двох групах іменників виражається різними засобами. За цієї умови категорійна функція чоловічого і жіночого роду спрямована на відображення реальних, пов'язаних із позамовною дійсністю, розрізнень істот, що супроводжується певними формальними показниками – флексіями і словотворчими суфіксами та синтаксичними засобами. Також розглянуто як визначається рід імен та прізвищ іменника, які визначається за статтю їх носія. Великі труднощі виникають при визначення роду в іменниках іншомовного походження. Тому, саме на визначення їх роду, у статті звернено особливу увагу. Приділена увага специфіці визначення роду в іменниках – назвах професій, посад, звань. Розглянуто та проаналізовано творення іменників зі значенням речовини та збірних, а саме розглянуто ті труднощі, які виникають при ознайомленні зі збірними іменниками, що означають сукупність однорідних осіб, предметів як єдине ціле та детально проаналізовано іменники з речовинним значенням. Таким чином, в українській мові правильне визначення роду іменників зазвичай вдається важко багатьом. Саме в цій статті й були розглянуті ті правила вживання цієї граматичної категорії, які необхідно знати, щоб мати змогу зорієнтуватися у правильному їх визначенні.
Вставні та вставлені конструкцій у сучасній українській мові: статус, функції
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Новікова, Ольга
Проблеми синтаксису постійно перебуває в центрі уваги мовознавців, оскільки структура речення в сучасній українській мові є доволі гнучким явищем, яке чутливо реагує на цільові установи комунікації. Це призводить до того, що на кожному етапі наукового пізнання постають нові питання. До таких актуальних проблем належить і питання категорії вставності, оскільки на сьогодні дослідження, пов’язані зі вставними та вставленими конструкціями, не розв’язують повністю проблему їх становлення та розвитку в сучасному мовознавстві. У статті розглянуто актуальні проблеми, пов’язані зі становленням категорії вставності, проаналізовано історію розвитку вчення про вставні та вставлені компоненти в сучасній лінгвістиці, виявлено спільні та специфічні риси функціонування зазначених конструкцій. Досліджено принципи розмежування вставних і вставлених конструкцій у мовознавстві. Аналіз показує, що на ранніх етапах розвитку синтаксичної науки розмежування вставних і вставлених компонентів не розглядалося, оскільки вони не мали чітких меж. Пізніше увагу науковців було зосереджено на сутності вставності; функціонуванні вставних одиниць; їхньому аналізі та семантиці; співвідношенні їх із частиною речення. Відокремлення вставлених конструкцій відбулося наприкінці 50-х – на початку 60-х років ХХ століття. З’ясовано, що вставлені конструкції є продуктивним засобом організації наукових і навчальних текстів. Оскільки поняття "вставленості" виходить за межі традиційного синтаксису й становить реалізацію площини вираження, що належить до специфіки не тільки певного стилю, а й конкретного автора, вивчення цієї категорії в лінгвістиці залишатиметься актуальним і в майбутньому. Проаналізовано праці українських лінгвістів щодо вивчення особливого статусу вставлених одиниць; їхнього факультативного характеру; структурної організації речень із зазначеними синтаксичними компонентами; їхньої позиції в реченні; семантики вставлених конструкцій; особливостей інтонування; комунікативного й текстового потенціалу зазначених одиниць; стилістичного потенціалу вставних і вставлених елементів.
Втрачене / невтрачене покоління : Ернест Хемінгуей – шістдесятництво – майдан – гібридна війна
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Рева, Лариса
Стаття базується на одночасових знакових збігах 2014 р. : 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря, і днем його пам’яті. Окрім того, Україна вступила у нав’язану їй фазу війни. Проблема, порушена автором у попередній частині, є продовженням літературознавчих досліджень, і сьогодні постає особливо актуально, оскільки на кону – не лише збереження української нації, її історії, яка на жаль, за певними лекалами, здатна повторюватися, а й самої України як держави. На паралелях творчості класика світової літератури Е. Хемінгуея, який не витримав іспитів життя, пустивши в себе кулю, українці хоробро протистоять ворогові. Жертовність українців під час Майдану, війни на Сході України, щоденний подвиг є ніби протиставленням легкодухості, виявом шаленого спротиву дійсності– «я не здамся без бою». Робиться спроба дослідити, що ж все-таки означає тренд «нова література»? Можливо, це просто атипове явище на літературному фронті персональної творчої біографії, спричинене трагічною екстремою 2014 р.? Література Майдану переросла в воєнну літературу, присвячену подіям війни на Сході України. Вчорашні майданівці, сьогоднішні добровольці стали боронити від ворожої навали рідну землю. Подвиг героїв, чия зірка спалахнула заради України, свідчить про незламну волю пересічного українця визволитися з пут рабства, ціною власного життя виборюючи свободу. І феномен подвигу триває. Автор висуває ряд невідкладних завдань, які необхідно втілювати. Програючи ворогові інформаційну війну, ми мусимо виграти цей бій. Постає нагальна проблема – створити унікальні портрети українців, в абсолютності їх багатограння – у побуті, мові, інтерв’ю, споминах, епістолярії тощо – в нашому житті, в минулих століттях, показати жіночий феномен, різноманітні інородні впливи – представити унікальну колекцію збірного портрета українця в літературній біографіці. Наша мета – не кількісно це зробити, а знайти те суттєве, що відрізняє українця, і, навпаки, що є схожого. Ми мусимо бути ближчими до світу, відкритими в спілкуванні, більше розказувати про семе самих, про війну –правдиво, чесно, відверто. Зліквідовувати білі плями яких би то не було замовчувань – за допомогою масмедіа, кінострічок, класичної літератури, публіцистики, живопису, театральних вистав тощо.
Джейн Остін, капітани і море: мариністичні образи в романах англійської письменниці
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Філоненко, Софія
Мариністичні образи посідають значне місце у творчості англійської романістки Джейн Остін. Це зумовлюється як обставинами її життя, так і літературними стратегіями і жанровими пошуками. Образи моря і приморських містечок найчастіше з’являються у пізніх романах Остін: “Доводах розсудку”, “Менсфілд-парку”, незавершеному “Сендітоні”. Роман “Доводи розсудку” є найбільш “флотським” з усіх творів авторки. У ньому тема морської кар’єри розглядається як соціальний ліфт, як дає змогу героям влаштувати особисте щастя. Це проявляється в сюжетній лінії капітана Фредеріка Вентворта та його коханої Енн Елліот. Морське узбережжя в Лаймі є простором змін для героїв, відновлення їхніх стосунків після восьми років розлуки. Море також символізує непевність, небезпеку. Роман “Сендітон” є “першим романом морського узбережжя”, на думку дослідниці Кетрін Сазерленд. У ньому зображується модний морський курорт, де збирається строкате товариство. Головна героїня роману Шарлотта Хейвуд спостерігає за галереєю комічних та ексцентричних типів, за порушеннями правил здорового глузду. “Сендітон” було написано перед смертю письменниці, тому твір лишився незавершеним, існує лише фрагмент роману. Багато авторів спробували продовжити сюжетні лінії роману, розгорнувши любовну історію між Шарлоттою та містером Сідні Паркером. Найноввіша спроба продовжити сюжет – телевізійний міні-серіал “Сендітон” сценариста Ендрю Девіса, продемонстрований на британському телеканалі ITV у серпні-жовтні 2019 року. Серіал критикують за надмірне осучаснення тематики, зокрема мотиви сексуальності та расової нетерпимості, а також за відсутність хепі-енду, що нетипово для романів Джейн Остін. Образ морського курорту в романі постає сетінгом для розгортання як любовної історії, так і “звичаєвої комедії”.
«З чузоземним паспортом я мандрую від моря до моря» – інтерпретація образу Одіссея у поезії Рози Ауслендер
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Кравчук, Ольга
Серед багатогранної творчості німецькомовної поетеси з Буковини, Рози Ауслендер (1901-1988), знаходимо чисельні античні образи та сюжети. Неодноразово авторка звертається у своїх творах до міфологічних персонажів, зокрема Орфея, Еврідики, Пегаса, Ікара, Іо, Афродіти та ін. Серед константних мотивів лірики Рози Ауслендер упродовж усього її творчого шляху – починаючи з часу першої еміграції та повоєнного періоду, позначеного травматичним досвідом пережитого Голокосту і безповоротної втрати зв’язку з рідним краєм – неодмінно з’являються ті, що пов’язані із циклом античних міфів про Одіссея, міфічного володаря острова Ітаки. В поетичних творах Р. Ауслендер простежуються два основних тематичних принципи тлумачення міфу: як довгої подорожі заради пізнання й пристрасті до мандрів, що символізує людське життя, та як теми вічного пошуку власної ідентичності, прагнення віднайти втрачену батьківщину. Поетеса проектує тематику міфу і на власне життя, сповнене як вимушених мандрів і пошуків, так і подорожей за власним бажанням, які були однією з пристрастей Р. Ауслендер. Багато значень містить у собі також один із центральних складових мотиву Одіссея – вода, що з’являється в різних констеляціях. Вода у Р. Ауслендер часто набуває різноманітних конотацій у межах її творчості: як душа, як щось підсвідоме та як плин часу. Так, у вірші «Одіссей» під водою знаходиться королівство тіней, в якому ауслендерівський Ніхто сам стає тінню. В такий спосіб проявляється травма страху та переслідувань, що назавжди оселилася у підсвідомості авторки. Авторка поєднує символіку води з образом матері, що з’являється під водою, яка є символом першоматерії та плодючості. На основі обраних поезій Рози Ауслендер буде проілюстровано особливості поетики текстів, проаналізовано образ Одіссея, окреслено літературно-естетичні орієнтири поетеси, традиційні та модерністські риси її письма.
З історії фольклору Північного Приазов’я
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Нагай, Ірина
Література у всі часи залишалася суттєвим засобом етнокультурного самовиявлення. У зв'язку з цим, великого значення набуває наукове вивчення особливостей літературного доробку усіх народів, що проживають на території України, зокрема малих етнічних групп населення, для яких проблема збереження культури особливо актуальна. Вивчення творчості грецьких літераторів дозволяє скласти цілісне уявлення про еволюцію етнокультурної самоідентифікації цієї гілки грецької діаспори в Україні давнього часу, а особливо з часу переселення греків з Криму до Приазов'я. В статті розглядаються дві лінгвістичні групи греків Приазов'я, конкретизуються розбіжності в мові двох етнічних груп греків Приазов'я, осмислюються особливості літературного доробку греків-урумів та греків-румеїв, досліджуються історія фольклору та літературна спадщина греків Приазов'я. Історія збирання, публікації та вивчення народної творчості румеїв (переважно пісенної) лише одного разу була об'єктом спеціального дослідження, окремі ж висловлювання на цю тему можна знайти в працях Ф. Хартахая, В. Григоровича, Д. Спірідонова, К. Кіостан. Сьогодні існують окремі праці, які висвітлюють проблеми мови, культури, літератури, історії греків Приазов'я. Але на сьогодні цілісного уявлення про літературну спадщину греків Приазов'я поки не представлено. Більшість праць орієнтована на висвітлення культурологічних, історичних явищ. На жаль, матеріалів про вивчення фольклору урумів значно менше. Стаття конкретизує розбіжності в мові двох етнічних груп, аналізує літературну спадщину греків Приазов’я та визначає значення спадщини у відродженні грецької культури Приазов’я в контексті сучасного літературного процесу України. Введення в науковий обіг дослідження спадщини грецьких поетів та письменників Приазов'я збагатить українське літературознавство новими моментами в осмисленні розмаїтої гілки грецької літературної творчості, єдиної думки про яку та оцінку якої немає досі.
Код робінзонади в оповіданні «Пригоди професора Вільяма Вокса на острові Ципанго» Л. Чернова
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Кулакевич, Людмила
У статті подано результати дослідження особливостей використання фабули Дефо в українській літературі. Об’єктом дослідження є авантюрно-пригодницьке оповідання Леоніда Чернова (Малошийченка). Розглянуто характер художнього моделювання образів, розвиток мотивів, жанрові домінанти, що наближають твір письменника до жанру робінзонади. З’ясовано, що типові для робінзонади мотиви рятування від смерті під час кораблетрощі, ізольованого острова, вибудовування на острові культурного суспільства в мініатюрі в українському інваріанті зчеплені з мотивами протистояння природних / гуманістичних і псевдоістинних цивілізаційних основ. Мотиву морально-етичної катастрофи серед острів’ян, підпорядковано мотив християнського гріхопадіння, однак окреслена біблійна тема всіляко профанізується, набуваючи знижено-комічного звучання. Підкреслено, що життєві перипетії тубільців Ципанго є виразною ремінісценцією на класику сатири на всесвітню історію, у якій європейці традиційно поставали як світочі для колонізованих народів. Оповідання Л. Чернова можна означити як квазіробінзонада, адже в ньому переструктуровується / заперечується міф, який створила робінзонада (позитивний досвід виживання в малопристосованих умовах, перемога культурного виховання над тваринними інстинктами), і задається новий вектор – духовна деградація людини в технічно оснащеному світі. За структурними особливостями (рубрикація на частини і розділи, наявність у кожної рубрики своєї назви, панорамне зображення дійсності, уповільнений виклад) твір віднесено до жанру романів. Текст побудовано з урахуванням компетентності читача, без якої розуміння прихованого змісту буде неможливим. Акцентовано, що оповідання Л. Чернова є своєрідною трансформацією дискурсу Дефо, однак, при позірному використанні загальновідомої фабульної схеми, український письменник порушує зовсім інше філософське питання: як вижити людині в умовах цивілізації.
Концептуализация: этапы становления концепта
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Попович, Елена; Томенко, Марина
Лингвокогнитивный и лингвокультурологический анализ культурных концептов является магистральной областью современных междисциплинарных исследований. Особый интерес представляет изучение концептов, отражающих историю, социальную жизнь и культуру нации. Данная статья посвящена этапам становления культурного концепта "flapper" в американской концептуальной модели общества. Выбор объекта исследования обусловлен его значимостью как семиосимвола эпохи 20-х годов прошлого века. Концепт flapper" представляет образ молодой и смелой американки, которая изменила стандарты поведения и красоты. Появление данного концепта было обусловлено экономическими и социальными изменениями в жизни американского общества в 1920-х годах. Новый феномен социальной и культурной жизни характеризовался ценностным отношением со стороны общества, именно поэтому он сформировался в концепт. Новый концепт, встраиваясь в концептуальную систему, дополняет или изменяет мировидение нации, как в случае с концептом "flapper", который во многом изменил само понятие "женщина", так же, как и отношение общества к нему. Будучи единицей концептуальной модели мира, на когнитивном уровне концепт "flapper" проявляется в ценностном отношении к понятию с точки зрения социальных норм, выражаясь в осуждении, либо в одобрении; на прагматическом уровне – в побуждениях следовать примеру, либо прекратить существование подобного понятия. Как категория сознания концепт "flapper" является сочетанием рационального и эмоционального, конкретного и абстрактного компонентов. Рациональная составляющая этого концепта представлена объективными характеристиками социального и вербального поведения молодых женщин, обусловленных ценностями, нормами и правилами; чувства симпатии и антипатии как эмоциональные реакции на поведение представляют эмоциональный компонент. Конкретное в концепте – это чувственно данные характеристики образа, который является частью материальной действительности. Процесс концептуализации феномена "flapper" проанализирован в данной статье.
Літературна версія колективної пам’яті в мемуарній прозі української діаспори: етнопсихологічний аспект
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Богданова, Марина Миколаївна
У статті розглянуто літературну версію колективної пам’яті в мемуарній прозі діаспори через аналіз етнопсихологічних характеристик українства за кордоном. Послуговуючись роботами М. Альбвакса, Ю. Лотмана, Я. Ассмана, П. Рикера та ін., у статті проаналізовано біографічний нарис про Василя Перепелюка «Новими дорогами» (упорядник Наталія Когуська), Анни Лесків-Кіт «Закерзонські долі. Спогад про село Корчмин», Маргарити Пилипчук «Як губилося минуле». Автор спогаду послуговується автобіографічною пам’яттю, що з усіх видів є найбільш тривалою, яка з роками здатна випрозорюватися. Так, у нарисі «Новими дорогами. Спогад про Василя Перепелюка» репрезентовано всі етнічні символи українців: мову, релігію, звичаї, одяг, страви. У спогаді Анна Лесків-Кіт «Закерзонські долі. Спогад про село Корчмин» висвітлює проблему колективної пам’яті українців, яка була заблокована в радянські часи. Авторка розкриває факти виборювання незалежності української держави учасниками УПА. Спомин розкриває не тільки факти певних історичних подій, а й репрезентує релігійність як один із основних духовно-етнічних вимірів українців. Спогад Маргарити Пилипчук «Як губилося минуле» містить інформацію про часи становлення радянської влади, німецької окупації, життя емігранта, а також етнопсихологічні та духовно-сакральні характеристики українців. Певну частину спогадів про релігійні свята доповнюють уявлення про цілісну систему світобачення українця. У проаналізованих творах наратор і як комунікант, і як безпосередній учасник подій, згадує і передає реципієнту певні факти зі свого життя та життя суспільства: еміграція та облаштування побуту; психологічні переживання; етнопсихологічні та ментально-духовні особливості українства; радянську та діаспорну рецепцію на певні історичні події та факти. Таким чином, наратор, що є і головним героєм спогаду, як комунікант передає пам'ять про певні події, свідком і учасником яких був сам. Саме тому специфікою мемуарної літератури є фактографічність, хронікальне відтворення подій, документалізм, певна суб’єктивізм, вмотивованість.
Мариністичні мотиви та образи народних казок Закарпаття
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Дзямулич, Наталія; Дмитренко, Наталія
Спільність культурних основ індоєвропейської прабатьківщини різних народів та взаємопроникнення культур у процесі їх міграції спонукає до вивчення питання про запозичення та самобутність казкових мотивів. У цій статті проаналізовано мариністичні мотиви казок українського Закарпаття. Зроблено спробу виявити специфіку та символічне значення образів та елементів сюжету, повязаних з морем. Проаналізовано тексти казок зі схожими мотивами та досліджено особливості поетики закарпатської народної казки. Визначено зміст образів і символіки фольклорних творів, що дало можливості відтворити елементи прадавньої моделі створення світу у традиційній народній культурі закарпатського регіону. Здійснений аналіз фольклорних текстів і фахової літератури надав змогу визначити, що довготривале панування патріархальних відносин на території Закарпаття обумовило збереження тут давніх світоглядних уявлень та вірувань з антропоморфічним та анімістичним баченням природних явищ та сил. Встановлено, що міф був одним із важливих інструментів культурного творення народу, засобом кодування та зберігання історичної інформації, пізнання світу, який виявляє ментальність, світ думок, закони життя й соціуму. Стверджується, що згідно історичного розвитку фольклорних жанрів міфологічні уявлення перетікають в чарівну казку, та у цьому процесі частина стародавніх значень зберігається, трансформуючись відповідно до нових жанрових особливостей. Метою дослідження став аналіз мариністичних мотивів у закарпатських народних казках на основі фольклорних надбань та визначення особливостей казкової спадщини українського Закарпаття в контексті сучасного літературного процесу. Питання про мотиви моря в казках українського Закарпаття розглянуто на матеріалі збірок, записаних й упорядкованих вітчизняними дослідниками ХІХ – ХХ століття. В результаті аналізу автор доводить, що зміст народних казок регіону свідчить про давні активні культурні та економічні відносини з іншими народами, для яких море — невід'ємна складова життя. У дослідженні визначено, що на основі системного теоретичного аналізу народного епосу українського Закарпаття стало можливим знайомство з найдавнішим сприйняттям водних стихій, які здавна були пов’язані з головними ритуалами життєвого циклу людини.
Море як поле: архетипні топоси буття у повісті Е. Хемінгуея “Старий і море”
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Янковська, Жанна
Запропонована стаття дає можливість нового прочитання повісті Е. Хемінгуея “Старий і море”. Маємо за мету поєднання літературознавчого погляду на текст літературного твору з його аналізом за допомогою інтердисциплінарної методології із залученням методу архетипів та компаративних студій, що дозволяє більш “стереоскопічно” бачити зображені автором колізії та героїв. Для цього використано архетипний концепт “Дім – Поле – Храм”, універсальність якого була доведена працями К. Юнґа, М. Ґайдеґґера, Г. Гачева, С. Кримського. Таким чином до аналізу художнього тексту залучаються певні філософські категорії. Зазначені концептні топоси є буттєвою основою епічного твору, без її усвідом¬лення зображені у творі події сприймаються “площинно”. У повісті Е. Хемінгуея представлені усі три топоси буття, але якщо “Дім” та “Храм” оприявлені тільки окремими епізодами (що загалом характерно для творів такого обсягу), то натомість топос “Поле”, який у контексті повісті оприявнюється через Море – найбільш повно. Море як життєво важливий простір для головного героя, старого рибалки Сантьяго, містить усі ознаки топосу “Поле” із притаманною для нього бінарністю семантики: це, з одного боку, і своєрідний, життєво важливий “ріг достатку” для Сантьяго та йому подібних, як для хлібороба земля, на якій він вирощує врожай, і, з іншого боку, – це світ чужий, який завжди залишається до кінця не пізнаним, загадковим, це Поле боротьби – з негодою, стихією, “великою рибою”, акулами, навіть із самим собою, як це зображено в аналізованому творі. Зазначена методологія вже використовувалася авторкою для аналізу окремих літературних творів, в основному українських авторів. Повість Е. Хемінгуея з такого погляду проаналізована вперше, і в перспективі може бути застосований для прочитання інших його творів, як і творів інших авторів.
Морський контекст містичного дискурсу Хвильового
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Піскунова, Ольга
Стихія моря, будучи таємничою та загадковою, віддавна є об’єктом художніх рефлексій, а відтак і наукових досліджень. Прозові твори Миколи Хвильового не виняткові в цьому плані. Традиційно море в літературознавстві аналізується як образ чи концепт. Однак ця студія пропонує трактування моря як контексту містичного дискурсу. Містичне у прозі Хвильового уже ставало об’єктом літературознавчих робіт. Проте подібні дослідження розкривають лише окремі аспекти цього явища та не беруть до уваги дискурсну природу творів. Методологічну основу статті становить французька школа аналізу дискурсу та, зокрема, роботи її засновника Мішеля Пешьо. Згідно з її головними настановами контекст визначається як упорядкована послідовність, що в ній одні елементи визначають природу й положення інших. Об’єктом цієї студії обрано тексти, опубліковані в першому томі збірки Миколи Хвильового “Твори”, що в них імпліцитно чи експліцитно наявний містичний символ моря, який здатен визначати природу й значення інших містичних символів. Особливу увагу приділено новелі “Арабески”, де морський контекст виражений найбільш рельєфно. При цьому окремо зазначено, що авторка статті тлумачить містику як “живе єднання з Одним” (Е. Андергілл). Так, у ході дослідження виявлено, що Хвильовий конструює містичний шлях, елементами якого є: руїни як вихідний пункт, що пов’язується із відчуттям приреченості, безвиході, від якої може порятувати лише щира віра у єднання з Одним; море як власне шлях, межа, яку необхідно подолати і яка постає у тексті корелятом смерті-початку; виноградна даль – кінцева мета містичного шляху, втілення Одного у символах місця. Також аналізові підданий індердискусрний маркер, виражений в образі панни Мари, яка не тільки є алюзією на однойменну п’єсу Володимира Винниченка, але й усередині тексту Хвильового набуває ознак містичного символу, що корелює з морським контекстом.
Образ моря в романі Айріс Мердок “Єдиноріг”
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Бокшань, Галина
Статтю присвячено специфіці образу моря в романі А. Мердок «Єдиноріг». Здійснено огляд попередніх досліджень твору (Ю. Локшиної, А. Матійчак, С. Павличко й І. Тулякової), на основі якого виявлено, що цей образ не становив окремого предмету вивчення, що надає актуальності темі нашої розвідки. Мета статті – визначити особливості образу моря в романі «Єдиноріг», з’ясувавши його зв’язки з головними героями і провідними мотивами, а також його співвідношення з міфологічними уявленнями про водну стихію. У розвідці акцентовано, що образ моря як елемент готичних пейзажів акумулює амбівалентну семантику, суголосну міфопоетичним текстам. Наголошено, що образ моря корелює з багатьма персонажами роману, оприявнюючи в цих зв’язках різні конотації. Зазначено, що найчіткіше окресленою у творі А. Мердок є його взаємодія з головною героїнею – Меріан Тейлор, через сприймання якої він переважно артикулюється читачеві. Така його кореляція з жіночим персонажем видається закономірною з огляду на гендерну співвіднесеність із водною стихією, притаманну міфологічній картині світу. Схарактеризовано специфіку візуалізації образу моря, що полягає у використанні багатої палітри відтінків для відображення його полісемантичності, контроверсійності й динамічного характеру. Окреслено персоніфікацію цього образу, його містичну і демонічну природу та кореляцію з мотивом смерті, що генерує трагічний модус твору, підсилений поетичним інтертекстом – віршем Поля Валері «Морське кладовище». Зроблено висновок про те, що полівалентний образ моря в романі А. Мердок «Єдиноріг» через зв’язки з жіночими і чоловічими персонажами, а також із мотивом смерті оприявнює амбівалентну семантику, в якій домінує здатність до руйнування і знищення. Згадані акценти споріднюють його з міфологічними уявленнями про цю стихію, атрибутами якої є хаос, ворожість і небезпека. Образ моря в «Єдинорогу» витримано в традиціях готичного роману з характерними похмурими пейзажами, на тлі яких відбуваються загадкові й таємничі події.
Образ моря в сучасній українській новелістиці
(Бердянський державний педагогічний університет, 2019) Дашко, Наталія
На матеріалі творів “Море” й “Венеція” С. Грабаря, “Острів Брач” Л. Таран, “Невловима” І. Роздобудько, “Не хочу на море” С. Осоки та “Море нас поглинуло” К. Калитко в статті розглядаються особливості художньої реалізації образу моря в сучасній українській новелістиці – тема, що ще не була предметом літературознавчих досліджень. Образ моря в названих творах репрезентований різнопланово: у філософській, психологічній та міфологічній площинах, – але найчастіше проєктується у психологічну площину героїв. Поглиблений психологізм кожної новели досягається завдяки використанню, художніх деталей, образів-символів (наприклад, хвилі, що інтерпретується в прямому й метафоричному значенні – як внутрішній стан людини (“Острів Брач” Л. Таран) й сама людина, часом подібна до хвилі (“Невловима” І.Роздобудько)) та міфологем. Саме море, уособлюючи бурхливу некеровану стихію (“Море” С. Грабаря), часто постає образом-символом, спроєктованим на людину (“Чому я не хочу на море” С. Осоки). Особлива увага приділяється художнім деталям, які увиразнюють психологічні характеристики героїв, їхні внутрішні переживання. Значним символічним змістом наповнена міфологема води, що позначена амбівалентністю: вода – як символ життя, жіночого начала, відродження й водночас вода – символ смерті, спокою, що співвідноситься зі смертю, і вода як посередник між світом живих і мертвих. Відтак і образ моря є амбівалентним і стає ключовим у створенні концептуальної картини світу, в основі якої бінарна опозиція “життя-смерть” (“Море нас поглинуло” К. Калитко). Важливим елементом, пов’язаним із міфологемою води, є образ річки, який набуває архетипного значення, символізуючи плинність часу й сакральне місце в житті героїв (новели “Ятері” і “Нічні купання в серпні” С. Осоки). Серед інших основних ознак слід назвати імпресіоністичність зображення образу моря (новели “Венеція” С. Грабаря, “Острів Брач” Л. Таран).

Переглянути

Перегляд 2019 за Назва

Результатів на сторінці

Налаштування сортування